«Ти чуєш, Україно? Я збожеволів, люблячи тебе!»: чернігівський поет Дмитро Куровський

21 березня відзначається Всесвітній день поезії. Й це саме той день, коли на часі буде згадати про чернігівського поета-шістдесятника Дмитра Куровського. Людину, яка любила Україну у той час, коли це було не у мейнстрімі, людину, яка так й не побачила Незалежність України, але біографія якої яскраво демонструє, чому Україна має звільнити всі свої території та що може чекати на українців у російській окупації.

До речі, якщо ви вирішите почитати «Вікіпедію», то знайдете там одразу дві статті про Дмитрів Куровських. Другий – чернігівський художник та музикант з гурту «Фоа-Хока» є онуком першого – поета, про якого сьогодні й піде мова.

Син «куркуля»-ветерана

Дмитро Куровський народився у 1922-му році у селі Мага Загорівка на Чернігівщині у козацькій родині. Його тато – Мусій Куровський у три роки став сиротою: Олексій (батько Мусія та дідусь Дмитра Куровських) загинув через трагічний випадок – впав з кобили. Тож, крім мами його виховував вітчим Гнат.

Приблизно у 19 років Мусій потрапляє на Першу світову війну й три роки воює. Це при тому, що, за сімейними переказами, ще до війни він впав на льоду, пошкодивши коліно, через що нога заледве згиналася, а Мусій кульгав до кінця життя.

Однак з Першої світової йому вдалося повернутися у рідне село та побудувати свій дім:

-Коли я розкручувала ці всі родинні зв’язки, я зрозуміла так, що отой двір, на якому дід Мусій поставив хату (десь у 1919-му році, а розібрали її у 1984-му), це був двір його батька Олексія. Батько залишив дідусю землі. У діда була хата, земля, кобила, лошадка. Далі на нього чекало розкуркулення так зване. Дід не був «куркулем», але забирали усе, що можна було забирати, – розповідає Лариса Куровська – донька поета Дмитра Куровського.

Згодом, згадуючи про Голодомор, Дмитро Куровський описуватиме історію про те, як батько зарубав лоша, щоб родина вижила.

А далі на батька та сина чекала Друга світова. Куровський-молодший потрапив в авіатори – був стрільцем на літаку. А Куровський-старший (якому було вже під 50), за те, що вирішив «збігати до дому» (його частина розміщувалася у кількох кілометрах від села), щоб допомогти дружині, був звинувачений у дезертирстві та решту війни провів у радянських тюрмах й загинув, повертаючись до дому.

-Де мій батько на милицях йде-не дійде додому з війни, – згадував ту трагічну подію Дмитро Куровський у вірші «Соловейко співає на цвинтарі…».

Любимець класиків та жертва «сексотів»

Перед Другою світовою Дмитро Куровський вступив у Ніжинський педінститут. Але закінчити його не встигнув – мобілізували. Відновитися на навчанні зміг лише у 1946-му.Тоді ж, у 1946-му, схвальну характеристику Дмитру Куровському дав класик української літератури Володимир Сосюра:

-Демобілізованого з армії молодого літератора помітили у Києві: на початку січня 1946-го року Володимир Сосюра дає йому рекомендацію на роботу у газеті «Молодь України», зазначаючи: «Пред’явник цього товариш Куровський безумовно (слово підкреслене) талановитий молодий поет». А в кінці листа-рекомендації класик додав: «У товариша Куровського хороші поетичні перспективи», – розповідає Лариса Куровська, яка додає, що оригінал рекомендації Сосюри наразі зберігається у музеї імені Коцюбинського у Чернігові.

Інститут майбутній шістдесятник закінчив у 1949-му, після чого молодого батька (у тому ж році у Дмитра народилася донька Лариса) направили на роботу в Устилуг Волинської області – викладати українську мову та літературу.

Пізніше Дмитро Куровський повернувся у Чернігів де працював в ОблОНО, чернігівському педінституті, друкувався у газетах. У 1957-му році Дмитра Куровського схвально оцінив вже інший класик української літератури – Максим Рильський, який назвав Дмитра Мусійовича «справді здібним» та радив журналу «Дніпро» (де мали надрукувати вірші пана Куровського): «Надалі не спускати автора з ока».

Втім, прислухалися до слів Рильського не тільки у журналі «Дніпро»: як каже Лариса Куровська, радянські «спеціальні органи» почали цікавитися Дмитром Куровським зі шкільної лави:

-Мій батько потрапив у цей список «підозрілих» для радянської влади ще тоді, коли вчився у школі. Десять класів він закінчував у плисецькій школі (Плиски – село на Чернігівщині, відоме своєю жіночою футбольною командою «Єдність», – прим.). Тоді він почав писати вірші й посилав їх сюди, у Чернігів, у газету. Але вже тоді вірші хлопця-школяра роздивлялися під «рентгеном». Й вже у той час (це мені розповіла напочатку 90-х людина, що працювала з архівами) до мого юного батька був приставлений сексот (від «сєкрєтний сотруднік» – позаштатний працівник або інформатор радянських спецслужб, – прим.). Бо комусь здалося, що цей хлопець «занадто глибоко копає», – ділиться Лариса Куровська.

Вже за брежнєвської «стабільності» Дмитро Куровський став жертвою радянської каральної психіатрії:

-Мого батька таким чином теж нищили. Здається, у 1972-му році це все почалося. Неугодних та підозрілих намагалися нищити медикаментами. Він був там (у психлікарні, – прим.) не один раз з середини 70-х до середини 80-х. Й після останнього разу він був дуже ослаблений. Так він і помер, – ледве стримуючи сльози розповідає пані Лариса.

Не стало поета у 1988-му році.

Народ та мова

- Як мій народ від мови одречеться,

То я за те й від нього відречусь.

Піду в пустелю – більше не вернусь,

Нехай душа від сорому спечеться.

Хай мій народ по пеклу сам товчеться,

А я втечу, гріха не наберусь.

Я сам в собі створю Вкраїну-Русь,

Що буде знать, де честь, а де безчестя, – так писав Дмитро Куровський у «Сонеті про найстрашніше» .

Як розповідає Лариса Куровська, її батько був принципово україномовним навіть у зросійщеному Чернігові радянських часів:

-Я ходила, мабуть, ще у 5-й клас. Й добре запам’ятала, як ми зайшли в автобус. Батько звертається до кондукторки українською мовою й всі на нього дивилися як на «ідіота». Це було, мабуть, напочатку 60-х. Людей, які розмовляли не своєю мовою батько називав перевертнями, – згадує Лариса Куровська. – З батьком я все життя спілкувалася українською мовою. Це при тому, що моя мати була російськомовна.

Шістдесятники та пам’ять про них

На початку 60-х років Дмитру Куровському вже було 38. Але деякі джерела відносять його до українських шістдесятників. Тож можемо його зарахувати до цієї когорти й ми, бо:

-Ніякого «повного переліку осіб» українських шістдесятників (в т. ч. поетів, художників, акторів, просто громадян тощо) не існує! – вважає завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська.

Хоча Лариса Куровська не знає чи спілкувався батько з іншими відомими представниками цієї течії: Михайлиною Коцюбинською, Миколою Холодним, Василем Стусом тощо:

-Батько розумів, що його світ не повинен впливати на мій. Бо я ходила у школу. Знаю, що батько до останнього дня слухав «ворожі голоси» (передачі західних радіостанцій, які глушили у Радянському Союзі, –- прим.), – каже Лариса Куровська.

Наразі про Дмитра Куровського у Чернігові нагадує меморіальна табличка на будинку де жив поет – на Гончій, 41.

Але, хоча вулиць, присвячених українським шістдесятникам у Чернігові не так вже й багато (можемо згадати вулиці на честь Володимира Дрозда, Василя Симоненка та Василя Стуса, якщо знаєте більше – пишіть у коментарях), Лариса Куровська не вірить, що на честь її батька у нашому місті назвуть вулицю:

-Немає, й, мабуть, не буде, – так оцінює перспективи появи у Чернігові вулиці Дмитра Куровського його донька.

І все ж, хоча й не без спротиву, на честь Дмитра Мусійовича в рамках дерусифікації назвали одну з головний вулиць його рідного села Малої Загорівки, яка раніше звалася Першотравневою.

Спадщина на межі забуття

За життя Дмитра Куровського вийшли кілька збірок його «дорослих» віршів й набагато більша кількість – віршів для дітей (одразу 12 книжок). Але не виданими лишалися як вірші, так й прозові твори Дмитра Мусійовича.

Дві збірки «Прийду таким, як є…» та «Далекі музики», а також роман «Недосвіт» після смерті поета видала його донька Лариса.

Але, як розповідає пані Лариса, Дмитро Куровський встигнув написати ще два романи, які у радянський час не були видані, зокрема, через те, що в останні роки більшість творів письменника видавництва просто «завертали».

Зараз же на те, щоб їх видати не можуть знайти коштів.

-Я їх читала. Вони є в мене в рукописах: він друкував на машинці. Ці два романи… Я не знаю. Я відправлюся на той світ. Де вони будуть лежати далі? Не знаю… – каже Лариса Куровська.

Дмитро Куровський – поет з не надто легкою судьбою, яка ілюструє те, через що українці пройшли у часи залежності від Радянського Союзу, тобто, де-факто, від Росії. Тому, на завершення цієї розповіді, хотілося б зробити два висновки:

1)Якщо ми хочемо зберегти українців, як націю, ми маємо перемогти. А тому не забуваймо підтримувати ЗСУ;

2)Світ має побачити не тільки вірші, а й романи Дмитра Куровського, хоча б зараз, через 36 років після смерті поета.

Сєргєй Карась

Чернігівська Медіа Група