У морпіха Андрія Тураса з Чернігівщини, який у російському полоні вже сім місяців, народився син

Нині багато українців у полоні ворога. Серед них - наші земляки. Про їхню долю у катівнях окупантів рідним здебільшого не відомо нічого. Родини військовополонених живуть у постійному напруженні та всюди, де тільки можна, просять про повернення українських полонених. Морського піхотинця Андрія Тураса, який родом із селища Холми, шукають і чекають рідні, пишуть «Сусіди.City».

У селищі Холми Корюківського району на 29-річного військовополоненого Андрія Тураса чекає його чимала родина. У полон морпіх зі своєю дружиною, військовою медичкою, та бойовими побратимами потрапив 14 квітня, коли спробували самотужки евакуюватися із заводу «Азовмаш» у Маріуполі. Олену обміняли 28 квітня. Доля Андрія досі невідома.

ЧИТАЙТЕ ЩЕ: У Маріуполі при спробі прориву взяли у полон морпіха з Чернігівщини та його дружину

— Андрій з дитинства мріяв стати військовим, — розповідає його батько, 46-річний Валентин Турас, старший інспектор, черговий сектору моніторингу Корюківського райвідділу поліції. — Після школи вступив до Чернігівського військового ліцею, потім у Львівську військову академію сухопутних військ. На службу приступив у 2015 році. Це була 36 окрема бригада морської піхоти, місто Миколаїв. Від командира взводу дослужився до начальника озброєння бригади. Брав участь в АТО та ООС. Завдяки військовій службі, знайшов собі дружину. Олена — старший бойовий медик групи інженерного забезпечення, родом зі Скадовська на Херсонщині.

Валентин Турас, батько полоненого морпіха, Автор: Наталія Рубей

Андрій і Олена жили на два міста, бо квартира в Херсоні, а служба — в Миколаєві. З перших днів війни Турасів разом зі всією бригадою евакуювали на завод «Азовмаш» у Маріуполі. Там виконували бойові завдання. Потім ситуація загострилася, і 12 квітня їхнє керівництво надало можливість вибору військовим: виходити з боєм колоною техніки або невеликими групами. Андрій, Олена та їхні побратими вирішили самотужки виходити із заводу.

Андрій (другий справа) з побратимами, Фото: Надане Оленою Турас

— У полон нас узяли деенерівці 14 квітня, — розповідає Олена. — Спочатку привели до свого начальства, розділили окремо чоловіків і жінок по підвалах, де теж були полонені. Наступного дня усіх, осіб 25-30, вивезли в Оленівку. Чоловіки й жінки були окремо. Востаннє я бачила Андрія 16 квітня. Намагалася якось потім дізнатися щось про нього й побратимів. В Оленівці конвоїри говорили, що наших чоловіків давно вивезли.

Олена Турас не знає, чи вірити їм у цьому. Точно відомо, що військових вивозили партіями у різні міста росії. Прослідкувати якусь логіку ворога, як комплектували українців для відправки, справа марна.

Весільне фото подружжя Турасів, Фото: Надане Оленою Турас

Олена ж побувала у ворожих катівнях Таганрога й Севастополя. А 28 квітня відбувся обмін. Вона ще деякий час була в реабілітаційному центрі в Нових Санжарах, де й дізналася, що чекає дитину. Каже, підозрювала, що вагітна, але перевірити не було можливості. Тому це стало для неї сюрпризом. Опісля реабілітації на два місяці їздила в Миколаїв, бо треба було відновити документи. А в серпні приїхала в Холми.

— Звісно, ми її забрали до себе. А як інакше? Уявіть: вона вагітна, чоловік у полоні, її батьки — в окупованому Скадовську. Куди повертатися? — каже Валентин Турас. — Одразу ж, тільки Олена нам подзвонила з Нових Санжар, покликали її в Холми: «Приїзди, ми тебе дуже чекаємо!» Пам’ятаю, вона тоді так несміливо спитала: «А що, можна?»

Олена та Андрій Тураси, Автор: Олена Турас

Олена дуже вдячна своїм свекрам за батьківську турботу про неї. Не перестає використовувати будь-яку можливість розшукати свого чоловіка. Батьки Андрія переконані, що сам Бог послав їм невістку, бо завдяки цій тендітній дівчинці, яка відчула на собі пекло війни, вони знають, що їхній син живий. Олена взяла на себе непросту роботу з пошуку Андрія.

— Рідні морпіхів об’єдналися. Зокрема, створили громадську організацію «Штаб підтримки морської піхоти». У своїй діяльності дружини та матері проводили зустріч навіть в ООН в Женеві, — каже Олена. — Окрім цього, родичі відвідували безліч зустрічей з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, ГУР, СБУ, Червоним Хрестом та іншими службами, які хоч якось причетні до пошуку полонених. Але результатів дуже мало.

На сьогодні Олені через звільнених військових вдалося з’ясувати, що в одному з ворожих місць утримання українців начебто є і її чоловік. Хтось чув його голос, називали його прізвище

Дружина переживає за його моральний стан, бо на момент виходу з «Азовмашу» Андрій був пригніченим через усвідомлення того, що до них не йде ніякої допомоги.

- Мені хочеться вірити, що він знає про обміни, що до нього доходить інформація, що вони таки відбуваються, — каже Олена. — Сподіваюся, що поряд ним чи десь поблизу є хтось зі знайомих, бо це дасть йому надію, що він не сам. Наразі Андрій вважається безвісти зниклим. В українських списках на обмін він є, а ось російська сторона його не підтверджує.

Мама Андрія, Надія Олексіївна, помічниця вихователя Холминського ЗДО «Колосок», переконана, що найкращою моральною підтримкою та стимулом триматися в полоні її синові дала б звісточка про те, що 15 листопада у нього народилася дитина, його первісток, синочок! Андрій нічого не знав про вагітність дружини. Олена не встигла йому повідомити радісну новину, бо сама дізналася тільки після обміну. Але як її передати, ту рятівну звісточку Андрію? В Інтернеті всюди, де може, жінка пише пости про свого сина. І молиться, і плаче, бо — мама.

Батько Андрія, Валентин Турас, вважає, що в умовах війни рідні полонених повинні просто набратися терпіння, бо ні на кого і ні на що вони вплинути не можуть. Робота по звільненню з полону українців триває. І це головне. Потрібен час. Просто час.

Школярку Анастасію Турас привели на навчання старший брат Андрій і батько Валентин, Фото: Надане Оленою Турас

У Надії та Валентина Турасів — троє дітей. Окрім старшого Андрія, подружжя має ще середнього сина, 21-річного Артема і донечку-школярку, 9-річну четвертокласницю Анастасію. Артем за прикладом брата обрав собі військовий шлях. Так само як і Андрій, закінчив Чернігівський військовий ліцей і цьогоріч — Львівську військову академію сухопутних військ. Хотів у всьому бути схожим на брата. Нині він командир роти, перебуває на військових навчаннях за межами України. Скоро повернеться на Батьківщину, щоб стати на захист своєї країни.