Травмована директорка школи Інна Левченко: «Не працювати – навіть не розглядала цей варіант»

До 31 серпня минулого року Інна Левченко перебувала на посаді директорки школи №21. Це одна з тих шкіл у Чернігові, що були зруйновані рашистами. На початку березня на будівлю закладу освіти кинув бомбу російський літак. На той момент у сховищі перебували люди – жителі мікрорайону Подусівка. Інна Миколаївна була на своєму робочому місці й отримала серйозні поранення. Про те, чим нині займається, як проходить реабілітація, ми з нею і поспілкувалися за кілька днів до Нового року.

Мета – налагодити освітній процес

- Пані Інно, де Ви зараз? Чи триває реабілітація, чи Ви вже продовжили свою трудову діяльність?

- 31 серпня школа №21 як юридична особа припинила існування, і з 1 вересня я пішла працювати заступником директора школи №2. Пізніше взяла участь у конкурсі на вакантну посаду директорки школи №13, і в листопаді 2022 року конкурсна комісія ухвалила мою кандидатуру на цю посаду. Саме до цієї школи перейшла частина дітей і вчителів з моєї школи. Перейшли також дітки зі школи №18. До слова, я там колись працювала заступницею директора, тож цей колектив мені знайомий.

Станом на 1 вересня в школі №13 було 1054 учні. Учнів ЗОШ № 21 близько 500. Під час воєнних дій у школі були вибиті майже всі вікна. Тому на даний час поки що наш колектив працює дистанційно.

Але завдяки потужній роботі управління освіти ЧМР, безпосередньо начальника Василя Білогури та юриста Ольги Количевої до допомоги нашому закладу була залучена найбільша неурядова організація Фінляндії Finn Church Aid, яка займається співробітництвом щодо розвитку та є другою за величиною з надання допомоги під час стихійних лих.

Управління освіти провело дуже велику роботу, щоб знайти організації, які фінський фонд профінансував, і зараз нам ставлять вікна, поставили вже близько 126, чекаємо ще 78 вікон. І доволі швидко всі роботи виконуються. Може, вікна уже б замінили, але виробник знаходиться в Києві, а там вимикають електроенергію, завод вимушений підлаштовуватися. Загалом у нас треба замінити пошкоджених 206 вікон. Крім того, нема опалення. Вчителі би могли прийти попрацювати, коли є світло та інтернет, але дуже холодно.

- Коли поставите вікна та запустите систему опалення, є ймовірність повернення до навчання офлайн?

- Ми цього дуже прагнемо. Адже ніщо не зрівняється з тим, коли люди спілкуються очі в очі, тоді є взаємний енергетичний обмін. Ще наприкінці 2021-го, коли ми змушені були працювати онлайн через ковід, учителі в кінці року казали, що їм важко, вони втомилися. Бо спілкувалися через комп’ютер, що не дає можливості бачити оченята учнів та їхні щирі посмішки. Тому дуже хочемо повернутися до звичного формату навчання.

- Як до цього ставляться батьки?

- Ми провели батьківські збори онлайн, могли приєднатися всі бажаючі. Ми запитували, чи є бажання повернутися до школи. Багато батьків чекають, поки ми відновимо освітній процес. Є такі, хто не хоче виходити. Вважають, що навчатися онлайн зараз безпечніше. Є такі учні та батьки, котрі залишаються за кордоном. Повернуться тільки після перемоги. Але, на мою думку, більшість все таки за офлайн-навчання.

- Значить, у школі є укриття?

- Так, ми його обладнали. Частина коштів була виділена з міського бюджету, частина – Червоним Хрестом. Нам надали генератори – і бензиновий, і дизельний.

Інна Левченко до війни

Укриття підготувала, а «тривожну валізу» не зібрала

- У школі №21 Ви довго працювали директоркою?

- Майже три роки, з квітня 2019-го. Вона мені така рідна, я душу в неї вклала. А рідна тому, що дуже схожа на школу №28, де я колись навчалася, – і за проєктом, і за розміром. Багато чого ми з колективом встигли зробили.

- Після 24 лютого Ви були на своєму робочому місці – які ставили на той момент перед собою завдання? Напевно, можна було повісити на будівлю замок і не приходити на роботу.

- Нібито десь хтось когось не пускав, а потім усі школи відкрили укриття. Я відчувала: оскільки я керівник, то повинна знаходитися на робочому місці на випадок нештатних ситуацій. Ми підготувалися до надзвичайних ситуацій, хоча й не вірилося, що буде війна. Мали певний алгоритм, як оповіщаємо вчителів, ті – батьків і так далі… 24 лютого вранці мені зателефонувала донька, яка живе й працює в Києві. Вона мене чи не кожен день питала: «Ти зібрала валізу?» Валізу я не зібрала, але заздалегідь продумала, що буду брати. Тому швидко її зібрала. Почалася переписка в робочих чатах. Усім здавалося: це не надовго, за день-два все вирішиться. Ніхто не думав, що російські війська так швидко будуть під містом.

Отже, на чергування вийшла моя заступниця по господарчій частині. Треба було координувати дії. Почали приходити люди, питали, чи можна у нас сховатися. Це ж Подусівка, приватний сектор. Навіть у кого є погреби, то вони маленькі. Потім нам почали привозити продукти, теплі речі, ліки, питали, які потреби. Тоді я дійсно відчула, яка це потужна сила – волонтери. Всі люди, які перебували з нами в сховищі, допомагали фасувати ті продукти, ліки, речі. Приїздили й ті, хто казав, що потрібен хліб, одяг. Приходили літні люди, яким необхідні були ліки, продукти. Всі почувалися як одна велика родина.

- Чи багато людей у ті перші дні прихистила школа №21?

- Максимально я нарахувала десь до 200. У нас були списки. Приходили ночувати родини з маленькими дітками, з домашніми тваринами. Перед цим ми навели лад у сховищі, побілили, поставили деякі меблі. Відзначила такі відчуття: коли я їхала додому перевдягнутися, взяти якісь теплі речі, у мене починалася паніка, відчувала, як тиск підвищується, коли лунала тривога. А серед людей мені було спокійно. Здавалося, що я захищена в школі. І навіть думки не допускала, що щось може статися. Просила завжди, щоб усі телефони вимикали на ніч, щоб не ходили школою. Казала: «Ви прийшли у сховище і, будь ласка, залишайтеся в сховищі». На щастя, під час того вибуху майже ніхто з дітей не постраждав. Тільки одній дитині – учениці восьмого класу, коли вона забігала в сховище, уламки скла порізали обличчя.

- Це Ви згадуєте той момент, коли бомба впала на будівлю школи і Ви отримали травму? Це був ворожий літак? Ви ж мали чути характерний гул літака.

- Я була у холі, розмовляла із заступницею. Пізніше, коли згадувала події того дня, усвідомила, що, напевно, була тривога. Але я не чула сирен. І не чула літака. У той день я заходила до сусідів напроти, аби помитися та перевдягнутися. Зі мною була ще одна жінка. Вона мене весь час підганяла: «Давай швидше!» Якби я там трохи затрималася, залишилася б цілою. Або ми могли йти вулицею, коли летіли осколки. Або в той будинок могло прилетіти. Напевно, мені треба було отримати цей досвід. Пам’ятаю також, що перед виходом надягнула більш теплі джинси, жилетку. Можливо, це мене трохи захистило від осколкових поранень.

«Школа – моє життя»

- Розкажіть, що було потім. Хто Вас підтримував, хто допомагав з реабілітацією? І що підтримує взагалі?

- Перш за все, це моя родина. Я навіть не уявляю, що вони пережили, коли почули вибух, потім побачили з вікна дим зі сторони моєї школи, а потім дзвонили, а я не брала слухавку…

Підтримували колеги з моєї школи №21, зі школи №1, де я працювала багато років. Мої випускники, у кого я була класним керівником, і просто учні, яких навчала. Хтось домовлявся з лікарями в Києві. Хтось писав, бо я не могла відповідати, важко було розмовляти. Розповідали, як вони намагаються врятувати речі зі школи, як їм боляче, що наше укриття затоплено.

Я побачила, як люди проявляються в цих обставинах. Відкрила деяких вчителів і наших працівників. Хтось каже, що під час війни люди стають іншими. Я з цим не згодна. Війна тільки проявляє, хто який є. Хто був порядним, відповідальним, чесним – це ще видніше, і навпаки.

- Чи вдалося відновитися фізично?

- Я зрозуміла, що травма – це пів біди. Наслідки – ось що може бути ще гірше. В мене була пошкоджена нога (зламано кісточку в коліні), хоча не пам’ятаю, як це сталося. Нога загоїлася, але почався тромбоз. І це є наслідком травми. З оком ситуація ще складніша. Зробили одну операцію, другу, уже загалом п’ять операцій. Уламки скла залишилися в обличчі, діставати лікарі не рекомендують, бо буде багато шрамів.

- Може, варто було би не працювати деякий час?

- Такого варіанта я навіть не розглядала. Ті, хто працює в школі, молоді в душі, бо завжди серед молоді. Розумію пенсіонерів. Одна справа – кошти, інша – почуватися потрібним і на своєму місці. Я люблю свою роботу, мені дуже пощастило. Школа – це моє життя.

- Ми з Вами спілкуємося перед самим Новим роком – які очікування від нього?

- Попереду трохи довший період реабілітації, ніж я розраховувала, тому очікування такі: бачити результати. А побажання усім – здоров’я, бо буде здоров’я, то буде і все інше. А для здоров’я та душевного спокою має бути мир. Бо якщо ми живемо в тривозі – це постійний стрес. Тому на першому місці все-таки мир і перемога.

- А що буде зі школою №21 – її розберуть?

- Маємо акти обстеження, що будівля не підлягає відновленню. Були фіни, вивчали ситуацію, пропонували звести модульну школу для учнів початкових класів. Але я вважаю, що в цьому мікрорайоні має бути повноцінна школа. Діти повинні вчитися хоча би до дев’ятого класу. Там дуже гарна територія для навчального закладу. Сподіваюся, після перемоги буде можливість побудувати нову, сучасну школу в мікрорайоні Подусівка.

- Нехай і ця мрія обов’язково збудеться!

Вікторія Сидорова