Інвалідність – не перешкода добрим справам: як звичайна Чернігівка займається волонтерством

Повномасштабне вторгнення змінило свідомість багатьох жителів Чернігова. Люди почали допомагати один одному, підтримувати, волонтерити. Навіть одна людина може зробити великий внесок своїми добрими справами. І не важливо, чи це людина із високим соціальним статусом, чи мешканка маленької однокімнатної квартири у звичайному житловому будинку на вулиці Доценка.

«ХТОСЬ БОЯВСЯ, СИДІВ В УКРИТТІ, КВАРТИРІ, А Я НЕ БОЯЛАСЯ, МЕНІ БУЛО ПРОСТІШЕ ЩОСЬ РОБИТИ, НІЖ ПРОСТО СИДІТИ ВДОМА»

Ірина Григорівна, Фото: Валентина Гавриленко

Ірині Григорівні 56 років, вона має ІІІ групу інвалідності, але це не заважає їй робити добрі справи. Зараз вона збирає в будинку жерстяні банки для окопних свічок та одяг для дітей із малозабезпечених сімей. Бажання допомагати прокинулося в пані Ірини з 24 лютого. Жінка розповідає:

«Після вторгнення я спочатку пішла в місце, де набирали тероборону, хотіла взяти зброю до рук, але мені не дали. І вже десь 27 лютого я пішла в Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту на кухню, де готували їжу для військових. Я і ще дві жінки чистили картоплю, моркву, капусту, сиділи ми постійно у холоді. Зранку їхали, а ближче до вечора поверталися. Навколо вибухи, люди у сховищі сидять, але ми не спускалися. Хтось боявся, сидів в укритті, квартирі, а я не боялася, мені було простіше щось робити, ніж просто сидіти вдома».

Саме завдяки наполегливості Ірини Григорівни мешканцям будинку було куди сховатися. Ще до наступу вона розуміла, що щось має статися. Жінка не хотіла у це вірити, але все ж розуміла, що треба бути готовими, саме тому разом зі старшою будинку і писала безліч заяв у ЖЕК. У її слова про війну ніхто не вірив, але все ж 23 лютого розчистили підвал, і уже наступного дня у ньому ховалися люди.

Події після 24 повністю змінили ставлення пані Ірини до нашого ворога. Якщо раніше вона звинувачувала тільки владу та військових командирів і виправдовувала російський народ, то зараз вона усвідомила, що винні всі росіяни.

Крім допомоги в приготуванні їжі для військових, жінка допомагала з харчами усім мешканцям будинку.

«Через тиждень від початку війни у людей закінчилися запаси, треба було щось робити. Я, а також старша будинку і ще двоє людей почали активно шукати волонтерів. Ми ходили містом, шукали, де можна взяти продукти, адже в магазинах були скажені ціни. Неважливо, чи обстріл, сніг, дощ, ми йдемо з ними шукати їжу. Усе намагалися поділити чесно. Пам’ятаю, як нам дали відро з млинцями, то ми рахували і розносили, тоді вийшло по 2 млинця на людину. І картоплю ділили по 6 шт., і сіль, навіть паску ділили по шматочку. Ми також брали документи інвалідів і пенсіонерів, яким за 80, і йшли по допомогу в Товариство Червоного Хреста. Разів 5 ходили до них, собі нічого не брали, все було чесно. Одного разу нам вдалося домовитися, щоб волонтери привезли продукти до будинку. Тоді із сусідніх будинків приходили люди і обурювалися, що їм нічого не привезли. Але ж до нас приїхали, бо ми для цього щось робили, хотіли допомогти всім сусідам, не думали тільки про себе» – згадує Ірина Григорівна.

«ХЛОПЧИК ТАК ЗРАДІВ, ВІН БУВ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ»

Коли окупанти ганебно покинули Чернігівщину, жінка знову пішла допомагати. Пані Ірина пакувала у волонтерському центрі пакети гуманітарної допомоги для людей. Займалася цим жінка більше двох місяців.

Восени кума Ірини Григорівни запросила її в село Хотуничі Сновської громади на дачу. Саме звідти жінка і відкрила для себе новий напрямок допомоги. Пані Ірина згадує:

«У куми є сусідка, живе вона з 10-річним хлопчиком. Це дуже бідна сім’я, коли чуєш про такі умови, то це одне, а коли бачиш… Вони готували на вулиці на вогні, у них маленька хата, вода на вулиці, туалет теж, миються в тазку, пральної машини немає. Я навіть і не думала, що якісь люди ще так живуть. Потім приїхала у місто, і ця ситуація довго не виходила з голови, тому вирішила якось допомогти. Почала переглядати групи в соцмережах де віддають речі безкоштовно, почала їздити у волонтерські центри, шукати речі, взуття. Люди пишуть, що віддають щось, а я запитую чи не буде на хлопчика 10 років. Так і назбирала сумки, якась жінка навіть рюкзак віддала із етикеткою. Повезла ці речі в село. Хлопчик так зрадів, він був дуже задоволений».

Спочатку Ірина Григорівна передавала речі хлопчику, потім знайшлися інші діти, яким також вона збирала одяг. Саме так жінка і почала допомагати дітям із малозабезпечених сільських сімей.

Пані Ірина має проблеми зі здоров’ям, у неї без медичних препаратів не працюють ноги та руки. Але це не зупиняє її. Звісно, носити тяжкі сумки для неї важко, але хто як не вона.

«Я збираю пакети, їду на вокзал, і звідти передаю автобусом в село. Зараз волонтерам взагалі не до таких людей, адже війна. Я дуже співчуваю переселенцям і тим, у кого постраждало житло, але знаю, що їм у Чернігові є кому допомогти, а про цих людей, які й без війни погано живуть, немає кому попіклуватися. Я вже не раз передавала речі, одягла більше 10 дітей. Я впевнена, що їм цей одяг і взуття справді необхідні, і вони їдуть туди, куди треба» – говорить жінка.

«ТРЕБА ДОПОМАГАТИ, ВИ УЯВІТЬ СКІЛЬКИ ВІЙСЬКОВИХ ВДАСТЬСЯ ЗІГРІТИ, ЯКЩО В КОЖНОМУ БУДИНКУ ПОСТАВЛЯТЬ ТАКІ Ж КОРОБКИ»

Крім цього пані Ірина продовжує займатися добрими справами в Чернігові. Після Нового року жінка вирішила збирати жерстяні банки для окопних свічок. Вона розуміла, що своїх банок буде замало, тому вирішила поставити у під’їзді будинку коробку, у яку кожен мешканець будинку може вкинути свою банку, та допомогти таким чином зігрітися нашим військовим. Ірина Григорівна говорить:

«Я активно користуюся соцмережами, і бачу відео, де військові розповідають про користь окопних свічок. Чоловіки, які воюють в гарячих точках, постійно сидять в окопах, там навіть голову не можна висунути, адже це небезпечно. В таких умовах багаття розвести, щоб зігрітися неможливо, а от окопна свічка – це чудова альтернатива, особливо в таку пору року. Я вирішила поставити коробку, але спочатку не знала куди буду відносити банки, вирішила шукати когось уже коли назбираю. Цю коробку одразу ж хтось викинув. Старша будинку пішла, і повернула її зі сміття, так вона й стоїть. Сусіди нічого проти не мають, відгукуються позитивно, вкидають свої банки. Після Нового року їх було більше, адже свята, а тепер трішки повільніше збираються».

Жінці вдалося разом із мешканцями будинку зібрати мішок жерстяних банок. Вона знайшла волонтерів, та віднесла допомогу у Чернігівську загальноосвітню школу №25. Волонтери зраділи такій ініціативі, і з радістю прийняли банки. Та на цьому пані Ірина не зупиняється, її коробка для збору й надалі стоїть у під’їзді. Жінка говорить:

«Треба допомагати, не тільки про себе думати, а й про інших. Ви уявіть скільки військових вдасться зігріти, якщо в кожному будинку поставлять такі ж коробки».

Досвід і допомога Ірини Григорівни – хороший приклад для кожного українця, який варто наслідувати. Саме на таких простих людях, які не стоять осторонь і відчувають гостру потребу допомогти іншим, і тримається наш національний супротив. Жінка продовжує збирати дитячий одяг на 8-12 років, взуття, канцелярію, іграшки для малозабезпечених сімей. Якщо бажаєте їй допомогти, можете звернутися за номером: 0734101300.

* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.