Як війна вплинула на роботу Служби у справах дітей

Облік дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; профілактичні заходи (рейди) для виявлення сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах; вилучення дітей у зв’язку із загрозою їх життю та здоров’ю; влаштування в сімейні форми виховання; контроль за умовами проживання та виховання дітей у сім’ях опікунів, піклувальників, прийомних родинах, дитячих будинках сімейного типу, усиновлювачів; надання та скасування статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів; участь у судових засіданнях, що стосуються захисту прав дітей. Такі функції та завдання виконують працівники Служби у справах дітей.

Серед перших завершили створення служб у громадах

У нашій області цю структуру вже понад 20 років очолює Людмила Зеленько. Із нею ведемо розмову про те, як змінилася за ці роки Служба у справах дітей, а також, як війна вплинула на її діяльність, якою є доля дітей, що втратили батьків під час активних бойових дій на території нашої області, як нині живуть прийомні родини та дитячі будинки сімейного типу.

- Пані Людмило, що змінилося в роботі Служби за той час, як Ви тут працюєте?

- На цю посаду я прийшла з обласного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді. Це було у 2000 році. Погодилася, не розуміючи до кінця, що й до чого. Було цікаво, хоча повноваження були інші, обсяг роботи. Тоді наша структура називалася «Служба у справах неповнолітніх» і основною була профілактика злочинності дитячої, координаційна робота, профілактичні рейди.

За часів президента Ющенка з ініціативи Людмили Семенівни Волинець, яка займалася питаннями дитинства, захисту прав матері та дитини, почалися зміни. Ми почали створювати банк дітей-сиріт, почали відповідати за влаштування дітей-сиріт, за надання їм статусів. До цього ці питання частково курувало управління освіти. Коли починали, в обласній службі було всього два спеціалісти, а разом нас троє, а загалом по області – 22 районні служби, дві міські та дві районні в місті Чернігові. На сьогодні маємо 65 служб, вони створені в територіальних громадах. В обласній службі працює 12 осіб, є свій транспорт, нам підпорядковані три центри соціально-психологічної реабілітації.

- Розкажіть детальніше про ці заклади.

- Коли я прийшла, у підпорядкуванні обласного управління сім’ї та молоді був притулок для дітей. Потім його передали нам, ми координували цю роботу, відповідали за дітей. Почали створювати центри реабілітації, адже в притулку дитина могла перебувати тільки три місяці. Ми розуміли, що потрібна триваліша реабілітація і, щоб з’ясувати всі обставини, надати статус дитині, 90 днів замало. Два притулки реорганізували в центри, зараз вони діють у Чернігові, Ніжині та Хмільниці Чернігівського району. Розраховані на 150 дітей.

- Як повномасштабне вторгнення вплинуло на цю діяльність?

- 17 служб у справах дітей, створені в громадах, були в окупації чи в облозі. Коли активна фаза ворожого наступу в області пройшла, ми почали відновлювати цю діяльність, адже в деяких громадах були пошкоджені приміщення, обладнання. Слава богу, всі наші працівники живі, деякі пішли служити в ЗСУ, це жінки. Ми ними пишаємося. До слова, ми були серед перших в Україні, хто завершив створення служб у територіальних громадах, коли тривала реформа децентралізації. Підключили до інформаційної системи. На сьогодні є база дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які зазнали насильства чи жорстокого поводження. Це база тільки для внутрішнього користування. Деяка інформація про дітей, які можуть бути усиновлені, викладається на сайт Міністерства соцполітики. Це те, що важливо для потенційних батьків-усиновлювачів.

Масово дітей до росії не вивозили

- Отже, служби у справах дітей у громадах відновили свою діяльність. Чи відомі випадки, коли дітей з тимчасово окупованих територій примусово вивезли до росії? На державному рівні є інформація про десятки тисяч таких дітей. Їх там влаштовують у родини, змінюють прізвища. Чи є серед них чернігівці?

- Було два таких випадки. Одна дитина була поранена і її вивезли до білорусі в лікарню, бо не було іншої можливості надати допомогу. Потім хлопчика повернули через державні структури. А другий – це хлопчик з Маріуполя. Він з мамою був там, а народився тут, у Ніжинському районі. Із Маріуполя його вивезли в Донецьк. Завдяки громадським організаціям і пані Верещук хлопчика вдалося повернути. До нас звернулася його бабуся, бо мама невідомо де. Дитину могли передати тільки законному представнику. Нам треба було, щоб у дитини були документи і щоб бабуся стала законним представником. Були певні домовленості напряму з Донецьком. Примусово, наскільки мені відомо, дітей з нашої області до росії не вивозили. Було багато зроблено, щоб цього не відбулося.

Туди, де є великі інтернатні заклади, росіяни не дійшли. Хмільниця була евакуйована в перший же день. Дуже добре спрацювало управління з надзвичайних ситуацій, вони приїхали рано-вранці автобусом і встигли їх вивезти. Якщо говорити про центри реабілітації, то їхні вихованці перебували в межах України. Один центр – у Івано-Франківській області, два – у Закарпатській. Частина дітей з будинків сімейного типу на сьогоднішній день перебувають за кордоном. Деякі прийомні родини – також. Цей облік є, ми про ці родини знаємо, тримаємо з ними зв’язок. Навіть під час активної фази до нас зверталися, адже під час перетину кордону були потрібні певні документи, допомога, консультації . Ця робота не припинялася. Наприклад, мені телефонувала громадська організація, бо десь побачили інформацію: у будинку сімейного типу є проблеми з продуктами. Ми з’ясували, що ця родина приїхала з Київської області, попали в окупацію. Гадали, що сховаються на дачі у колишньому Бобровицькому районі. Ми намагалися підключити сільського голову, службу у справах дітей, це було непросто, бо не було з ними зв’язку. Але ми все з’ясували. Ця родина потім змогла самотужки звідти вибратися та виїхати.

Одна родина була в Сновському районі. Там прийомна дитина потребувала специфічних ліків, які тільки за рецептом можуть видати, і при цьому ж аптеки не працювали. Ми домовлялися з ГО і через волонтерів передавали.

- Ви в той час були тут, у Чернігові, тобто напряму можна було зв’язатися?

- Я була на телефоні, але не в Чернігові. Напередодні чоловік відвіз мене в Київ до доньки, я взяла відпустку на тиждень. Він повернувся, а я залишилася. Онуку на той час було півтора року. Тож, коли все сталося, ми були в Києві на 21-му поверсі. Звісно, це був шок, ми поїхали до сватів, які живуть в урядовому кварталі. Там було ще небезпечніше. Ми зрозуміли, що сидіти в метро з маленькою дитиною не варіант: ні поїсти приготувати, ні помитися. Переїхали на дачу під Києвом, напроти нас був блокпост, ми готували хлопцям їжу, копали окопи. І коли вже у Броварах почалися бої, вирішили терміново виїжджати. А чоловік залишався тут, у мікрорайоні Бобровиця, поки зовсім не стало важко. До 3 березня сидів у ямі під машиною, бо будинок тріщав. Але він не хотів його залишати, бо збудував своїми руками.

- Ваш будинок також пошкоджений?

- Ціле залишилося тільки одне вікно. Стіна була дуже побита – з дірками. Чоловік самотужки все полагодив. Планували, що взимку потихеньку будемо вести внутрішні роботи, але світло у нас вимикають щовечора. Але це нічого, головне – є де жити, газ нам підключили, бо всі труби були перебиті. Є на чому їсти готувати. От донька залишається в столиці на 21-му поверсі. Як нема світла, то нема нічого, ліфт не працює. Навіть чай не завариш.

Людмила Зеленько

Прийомні родини з Чернігова нині – за кордоном

- Так, маємо пристосовуватися до таких обставин. Хочу запитати про будинки сімейного типу. На Бобровиці, знаю, був один з них. Вони ще не повернулися?

- Родина, яка має будинок на Бобровиці, за кордоном. Ті родини, що були в Чернігові, усі виїхали. Родини Тимофєєвих, Азарових, Скачко, Дреботів є в мене у друзях на фейсбуці. З кимось ми частіше спілкуємося, з кимось – рідше. Телефонують, питають, які зміни в законодавстві тощо, чи можна повертатися. Одна родина повернулася, а потім знову виїхала, коли почалися обстріли, коли світло почали вимикати.

- Так, зрозуміло, що за кордоном нині безпечніше. Через цю кляту війну багато дітей втратили рідних батьків. По Україні, знаю, сотні таких дітей. А яка ситуація в області? Чи є бажаючі їх усиновити?

- Питання в тому, що сироти та позбавлені батьківського піклування – це різні категорії. Сирота – той, хто втратив батьків, батьки померли. Позбавлені батьківського піклування – це ті, в кого батьки позбавлені батьківських прав. Тривалий час у нас не працювали суди, тому ці статуси не надавалися. Зараз уже ця машина запрацювала. Дітей, які втратили батьків під час активних бойових дій, у нас було 12. Двоє уже повнолітні. Тільки троє з них на території області, інші – за кордоном. Про них знаємо все, у всіх є опікуни – родичі та близькі люди.

Щодо розвитку сімейних форм виховання, усиновлення, то кількість усиновлень не збільшилася, збільшилася кількість кандидатів, які хочуть усиновити. Бо суди ж не розглядали ці питання. І зараз у судах є документи на всиновлення, це процес не швидкий: підготували заяву, подали на розгляд, сам розгляд, потім місяць, щоб рішення вступило в законну силу, і тільки потім можуть забрати дитину. Це десь місяць-два, залежно від того, наскільки завантажений суд, адже у нас дитячих судів немає.

У позаминулому році було створено 14 прийомних сімей, у минулому – 16. У 2021 році був створений один будинок сімейного типу на базі прийомної родини, торік – три. І в січні – ще один на базі прийомної родини. Створено дві патронатні родини, хоча чотири пройшли навчання. Люди пережили страшні трагедії і не готові ставати прийомними батьками. І таке може бути, бо взяти дитину і бути неготовими – це ризик. Ми, дорослі, самі часто буваємо в такому стані, що нам потрібна допомога. Тож зараз ми багато працюємо з громадськими організаціями, які надають підтримку таким родинам. З ініціативи міжнародної благодійної організації «CОС-дитяче містечко» плануємо відкривати дитячий простір у Чернігові. І буде діяти мобільна бригада, в якій є соціальні працівники, психолог і логопед. Мета – підтримка прийомних родин, родин опікунів, будинків сімейного типу. Зараз ГО опікуються родинами переселенців. Є родини, які переїхали до нас із Бахмута. Це дуже непрості історії. Тих, які переселилися на територію Чернігівщини з дітками-сиротами, небагато, 21 дитина. Напевно, до нас їм їхати все ж таки не варто. Хоча зараз, напевно, всюди небезпечно.

«Якщо Господь тебе сюди поставив, маєш витримати»

- Людмило Федорівно, у Вас емоційно виснажлива робота. Що особисто Вам допомагає перезавантажитися?

- Коли мені стало важко і я зрозуміла, що стою на одному місці, пішла вчитися. Пішла в магістратуру на державне управління. Причому відвідувала майже всі заняття, особливо в цікавих викладачів. Щиро кажучи, багато хто мене не розумів. Мені хотілося бути з молоддю, студентами, пережити ті емоції, як колись у свої студентські роки.

Було, колись зі Світланою Федоровою з ГО «Шанс» ми до новорічних свят проводили акцію – провідували важкохворих дітей, які лежать. Такі моменти допомагають усвідомити, яка я щаслива людина.

В одній родини до нас вийшов хлопчик, який зовсім не посміхався, не радів подарункам. Питаємо: «Що б ти хотів, аби Дід Мороз тобі подарував?» А він відповідає: «Щоб не боліла голова». Треба великі сили, щоб це пережити. Тому й кажу: я щаслива людина. Мої рідні здорові. У мене є будинок, родина! Онук – це зараз моя найбільша розрада. Пишаюся своєю донечкою! Вона лікар – акушер-гінеколог. Мріяла про це з дитинства, бо її бабуся та дідусь теж лікарі. У нас дуже теплі відносини. Так, моя робота непроста, але якщо Господь тебе сюди поставив, ти маєш сили це витримати.

Перезавантажитися допомагає спілкування з друзями, книги. Люблю легкі жіночі фільми про кохання. Був час, у нас жили собаки. Вони як діти, прикипаєш до них душею. Водили їх на дресировку, на прогулянки. Однак вирішили більше не заводити, щоб не було трагедій, коли вони залишають цей світ.

Вікторія Сидорова