Чернігівський бекграунд класичних творів

Наше прекрасне старовинне місто протягом століть надихало українських митців творити. Сьогодні ми підготували для вас невеличку добірку класичних творів української літератури, прямо чи опосередковано пов'язаних з Черніговом.

“Чернігівка” - повість Миколи Костомарова, 1881 рік

Ця “бувальщина з другої половини XVII віку”, як охрестив твір сам автор, видатний український історик, етнограф та письменник, вийшла російською мовою згідно з тогочасними законами. Згодом її переклав українською Борис Грінченко. Розповідь про трагічну історію молодої чернігівської красуні Ганни Кусівни, підступно викраденої та силоміць вивезеної до московії воєводою Тимофієм Чоголоковим, яскраво зображує одвічну бездонну прірву між культурою, традиціями, вірою, ставленням до жінки та шлюбу в Україні та “за поребриком”. Цю повість, як і драму “Бояриня” Лесі Українки, не завадить зайвий раз прочитати кожному з нас, щоб нагадати собі: ми з росіянами різні і будь-які ідеї про братство та “один народ” - хибні та силоміць нав'язані нам імперією.

Окрім цього, “Чернігівка” — своєрідний телепорт у славне козацьке минуле нашого краю, а також унікальна можливість не лише дізнатися про побут та звичаї тих часів, але й поблукати знайомими вулицями Чернігова та упізнати рідні місця у описах.

“Прогуркотівши мостом, побудованим через річку Стрижень, коляса в’їхала в дерев’яну браму з вежею нагорі; брама-ворота була зроблена в земляному валу, насипаному навколо міста або замку; стіна паль, що йшла поверх усієї околиці валу, носила, з першого погляду на неї, сліди недавньої споруди.

Удар дзвона на вежі сповістив про повернення пана полковника. Коляса в’їхала в один із дворів поблизу церкви святої Параскеви і стала перед ґанком дерев’яного будинку, обсадженого навкруги молодими деревцями..."

"Задзвонили до церкви і в Спаса. То була найстаріша з українських церков. Завжди міг і досі може Чернігів пишатися перед іншими вкраїнськими містами цією старовинною церквою. Збудував її князь Мстислав Володимирович ще поперед київської Софії, а як Батий зруйнував Чернігів, то й церкву цю поруйновано і так руїнами й стояла вона аж до полковника Василя Кашперовича Борковського: цей недавно відновив її своїм коштом, а Лазар Баранович тільки цього року освятив у ній новий престол і настановив до відновленої церкви протопопа і ввесь причет церковний. Кафедральним собором були тоді церкви Бориса й Гліба; а про те, — архиєпископ Лазар Баранович до того часу хоч і писався чернігівським архиєпископом, але жив повсякчас у Новгороді-Сіверському; він тільки недавно вподобав Чернігів і став у ньому частіше жити, а саме після того, як опоряджено стару Спаську церкву. "

“Тіні забутих предків” - повість Михайла Коцюбинського, 1911-й рік

Здавалося б, до чого тут взагалі Чернігів? Адже йдеться про одну з найвідоміших оспіваних в українській літературі історій кохання між юними гуцулом та гуцулкою, українськими Ромео та Джульєттою. Але великий Сонцепоклонник писав цю повість саме у нашому місті, де він жив і працював з 1898 року. Саме дорогою додому, до Чернігова, з лікування в Італії Коцюбинський заїхав до села Криворівні на Гуцульщині, де й зародилося в ньому натхнення.

У часи творення “Тіней забутих предків” Коцюбинський працював у Чернігівському міському статистичному бюро. Вже був одружений з Вірою Дейшею, засновницею першої української школи в Чернігові. Не зважаючи на те, що ані Михайло Михайлович, ані Віра Устимівна не були уродженцями Чернігова, саме тут вони прожили найважливіший період свого життя. Тут же вони знайшли й вічний спочинок, поховані разом на Болдиній горі.

Чернігівцям пощастило: ми маємо можливіть завітати до садиби подружжя, де письменник провів останні 15 років, допоки його не забрала тяжка хвороба. У затишних стінах, де, здається, зупинився час, він писав про велике кохання, сильніше за людські чвари та смерть, і цій повісті судилося стати, без перебільшення, одним з найвідоміших в світі творів української літератури.

Прогулюючись Валом, що зберіг дух старовини початку минулого століття, неважко уявити собі, як елегантно вбраний чоловік з квіткою в бутоньєрці та підкрученими вусиками стоїть, у задумі спершись на парапет біля гармат, та неблимно дивиться на Десну, а в голові його народжуються прекрасні образи юних закоханих, яким судилося стати безсмертними.

“Чернігів” - поетична збірка Павла Тичини, 1931- й рік

Знайти її у друкованому вигляді тепер можна хіба що у бібліотечних фондах або, якщо дуже-дуже пощастить, на розкладках букіністів. Але якщо це трапиться, відбудеться саме та зустріч з книгою, котра не забудеться ніколи. І геть не в хорошому сенсі. Мало що здатне справити таке тоскне та гнітюче враження задушливої безвиході, як ця невелика й звичайна на перший погляд збірка віршів нашого земляка. Бо йдеться тут геть не про природу Сіверського краю, красу древніх храмів та поцілунки закоханих під сінню стотлітніх дубів.

Під простенькою лакончіною обкладинкою, прикрашеною гордою назвою нашого старовинного міста, ховається страшна чорна прірва. Саме ця збірка стала символом остаточної капітуляції генія Тичини перед людожерською сталінською системою та насильницького переродженняу ідеологічно витриманого, “правильного” поета.

“Нехай Європа кумкає

а в нас одна лиш думка є

одна одна турбація

традицій підрізація

не батькова не неніна

дочка і мас і Леніна

ця мисль усім звідомлена

незламлена незломлена

переусвідомлена”

“Ленін! Одно тільки слово,

А ми вже - як буря – готово!

В один бік напружим,

Направим в другий,

І крешем, і кришим,

І крушим, як стій!

Ленін! Всього лиш п'ять літер,

А скільки енергій!

Так рвіте ж!

Царям не поможуть ні брехні, ні жест!

Шумуй-вишумовуй, залізний протест!"

Згадуючи плеяду блискучих талантів України, фізично винищених у страшні 30-ті роки та читаючи ці рядки Тичини, написані тоді ж, задаєшся думкою: чи не страшніша духовна смерть за смерть фізичну? І чи варта земна слава втраченої душі? В 33-му, коли Україна пухла й помирала від голоду, Тичина мовчав.

Як би воно не було, збірка поезій Тичини “Чернігів” стала страшним документом епохи, яка або підкорювала геніїв та ставила собі на рабську службу, або безжально вбивала їх. Цю збірку однозначно, варто прочитати. Бажано, одразу після “Сонячних кларнетів”, щоб ніколи не забувати про імперію зла, що знаходиться зовсім поруч з нами, повсякчас намагається фізично або хоча би морально знищити найкраще, що в нас є. І наша головна задача нині — не дозволити їй це зробити більше ніколи.

Підготувала Ольга Мелашенко