Розвінчуємо найпоширеніші церковні міфи разом з отцем Андрієм, настоятелем храму Василія Великого

У сучасному суспільстві, на жаль, міцно вкоренились стереотипні уявлення про роль жінки в суспільстві. І чимало з них стосується й жінок-прихожанок. Будучи в храмі, не раз доводилось спостерігати картину, коли жінка чи дівчина хоче переступити поріг храму, але вже за секунду вона зупиняється, проводить рукою по неприкритій хусткою голові і йде геть. Або ж поглядом всіх проводить до храму, а сама не заходить, тому що на ній штани.

На жаль, багато хто з православних християнок і досі вірить у такі забобони. Газета «Городнянщина» поспілкувалася з настоятелем храму Василія Великого, отцем Андрієм, який і розставив всі крапки над «і» у тих стереотипних уявленнях та забобонах. І розповів, як все ж таки правильно приходити до церкви і в що слід вірити.

Міф 1. Жінці без хустки та в штанях – зась до церкви!

–Це, мабуть, один з найпоширеніших міфів. Тут відповідь одна й категорична – це неправильно, – пояснює отець Андрій. – Часто можна почути, що жінка повинна одягати до церкви спідницю чи плаття і бути з хусткою на голові. Але наше життя настільки непередбачуване, що ситуації в житті бувають різні. І не зайти до храму лише через те, що на тобі штани – такого бути не повинно. Бог дивиться в першу чергу на серце людини, на те, з чим людина до нього прийшла, а не в чому.

Часто жінка, яка заходить у церкву в штанах, стикається з так званими «церковними бабусями», які починають повчати чи всім своїм поглядом показують невдоволення через її присутність, а інколи доходить до того, що можуть і вигнати.

– У нашому храмі, на щастя, немає таких обмежень– кому в чому комфортно, той в тому й приходить, і таких «церковних бабусь» немає. Але мені відомі такі ситуації з інших церков. Що я скажу на це – їх потрібно просто ігнорувати, адже з церкви прогнати не має права ніхто. Хіба що людина несе загрозу для тих, хто поруч молиться. Наприклад, особа веде себе неадекватно через сп’яніння чи психічну хворобу. В усіх інших випадках, якщо людина відчуває потребу прийти до Бога, її не можна перешкоджати.

Міф 2. Жінці під час «жіночих днів» не можна заходити до храму.

Багато вірянок чули від своїх подруг, матусь чи родичок: вір у Бога, молися, причащайся, але в «ці дні» до церкви не можна. На кілька днів у місяці жінка ніби то стає «нечистою», і сама присутність її «оскверняє» Дім Божий. Прикро, що через ці помилкові уявлення, які з року в рік поширюються між людьми, чимало дівчат і жінок починають рідше ходити до церкви.

– Цей міф, на жаль, теж досить поширений. Але вважати так помилково! Від апостола Павла ми знаємо, що «всяке творіння Боже добре». А отже, жіночий організм, створений Господом, є прекрасним, і не може стати «нечистим» через природні фізіологічні процеси. Сам Спаситель говорив, що єдиним джерелом нашої скверни стає те, що виходить з людського серця – лихі помисли, ганебні вчинки, заздрість та інше зло. Хтось зараз наведе як аргумент обмеження – вимоги зі Старого Завіту, де жінка під час менструації не просто вважалась «нечистою», але кожен, хто торкався її, теж ставав «нечистим». У Новому Завіті читаємо, як Господь наш Ісус Христос перевершував певні старозавітні норми– наприклад, торкався мертвих, воскрешаючи їх. А жінці, яка «страждала накровотечу» і торкнулася краю Його одягу на зцілення,він не лише не дорікнув, але й похвалив за віру та підтримав її: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе». Чому ж, якщо маючи кровотечу, вона змогла торкнутись одягу Господа та отримала зцілення, жінка під час менструації не може увійти до храму?

Окрім цього, отець Андрій додав, що раніше не було таких засобів гігієни, які ми маємо зараз. Якщо раніше жінка прийшла б до храму в ці дні очищення, то дуже важко було не залишити слідів крові у приміщенні, адже служба часто триває інколи дві години, а в святкові дні– понад дві години. Зараз жінка може повноцінно насолоджуватись життям у будь-які дні. І так само жінка може повноцінно відвідувати церкву! Вона повинна приходити, ніщо не має утримувати людину від того, щоб переступити поріг місця, де вона може поговорити з Богом.

Міф 3. Якщо дитина плаче під час хрещення – погана прикмета.

– Всі знають, що діти є даром Божим. А коли дитина охрещується, тобто народжується ще й духовно, це настільки радісна подія для всіх, що не слід вишуковувати якихось поганих прикмет, навіть якщо дитинка плаче під час Таїнства Хрещення, – з усмішкоюрозповідає отець. – Певних правил поведінки можуть дотримуватися дорослі, але як можна цього вимагати від немовляти? Дитинаплаче й при своємуфізичному народженні, але чомусь ніхто в цьому не вбачає нічого поганого. Навпаки, цей плач – необхідна умова життя, адже перший крик розкриває легені немовляти, даючи змогу самостійно дихати, а отже – жити. Це ми, дорослі,звикли сприйматиплач переважно як вияв негативних емоцій, пов’язаних із сумом, болем. А для немовлят, які ще не опанували ні слів, ні інших способів вираження своїх почуттів, спектр значень плачу значно ширший. Можливо, плач – це своєрідна «мова», якою немовля розмовляє не лише з нами, а й з Богом. Тож не шукайте лиха там, де його нема. Плач дитини під час хрещення не може бути поганою прикметою.

Міф 4. Коли хтось помер, потрібно завішувати дзеркала в домі.

– Коли близька людина помирає, ми відчуваємо біль та розпач. Адже втрачаємо можливість бути поруч з тими , кого любимо. Однією з «поминальних» традицій є завішування дзеркал у домі. Часто це роблять для того, щоб душа померлого не «застрягла» в них, «заблукавши у дзеркальному лабіринті»,– пояснює священик.– За іншою, не менш абсурдною версією, душа може «налякатися», не побачивши свого відображення. Та з Писання ми знаємо, що «дух тіла і кісток не має», а отже, не зазирає до дзеркал, щоб на себе подивитися. Традиція завішувати дзеркала в будинку, де перебуває померлий, поширена в різних країнах, але нічого спільного з православною вірою не має. Вона заснована на забобонному страху перед «магічними» властивостями дзеркал, які здавна асоціюються з ворожіннями, «спілкуваннями» із духами та відкриттям дверей до «потойбічного світу». Подібно до побажання «земля пухом», склянки зі шматком хліба для покійного та інших «поминальних» традицій – є звичайним забобоном, який жодним чином не корисний для душі – ані померлого, ані того, хто в ці забобони вірить. Дієво потурбуватись про душу померлого можна за допомогою молитви, адже це і є прояв любові та турботи.