Професія – багатодітна мати

«Тут живе щастя», «Будинок, у якому затишно усім», «Солодкий дім» – такі написи зустрінемо всюди в будинку в Киїнці, де розмістився дитячий будинок сімейного типу. Тут живуть мама Анна Шатирко та 10 діток. Це дві біологічних доньки Анни плюс прийомні хлопчики і дівчатка. А з ними – три собаки, три коти (усіх взяли у притулку чи в зооволонтерів) і щур. У дворі живуть курочки. Мати багатодітну родину Анна мріяла з дитинства. І оскільки вона доволі наполеглива та впевнена в собі, здійснила не тільки цю, а й інші свої мрії. Ми завітали до неї в гості, щоб розповісти про цю унікальну родину.

Анна Шатирко розповідає, що колись поруч з домом її батьків діяв один із перших у нашій області дитячих будинків сімейного типу. І ці дітки навчалися з нею в одному класі. Причому це були дітки з інвалідністю – із деякими фізичними особливостями, із ментальними. «Я була свідком, як вони розквітали в тій родині, тому вже тоді задумалася про цю «роботу», – розповідає Анна нашим читачам. – Тому, коли колишній чоловік робив мені пропозицію, я уточнила: «Погоджуюся, але ти маєш знати, що в мене буде 10 дітей». Він засміявся, але згодом зрозумів, що то був не жарт».

«Родина робить мене щасливою»

Перед тим як здійснити мрію про багатодітну родину, пані Анна отримала економічну освіту, працювала головним бухгалтером. Коли вона пішла в декрет і народила спочатку одну доньку, а потім одразу другу, вони з чоловіком вирішили, що саме час подумати про прийомних дітей. І оскільки доньки вже були, взяли в родину хлопчика.

– Чоловік жартував: будемо відбиватися від вас, дівчат, 8 Березня, – розповідає наша героїня. – Але перший прийомний син, якого ми взяли майже 11 років тому, народився саме 8 березня. План чоловіка провалився. І кожен рік у нас з’являлася нова дитина. Тоді ми зрозуміли, що наша чотирикімнатна квартира зовсім замала. Жили на той час у Чернігові у звичайній багатоповерхівці. Спочатку поміняли дві квартири на будинок на ЗАЗі, а сім років тому перебралися в Киїнку. Тут усе поруч, усі знають одне одного, діти не загубляться.

– Цікаво, чи громада одразу вас прийняла, чи виникали якісь складнощі?

– Людям зазвичай важко зрозуміти, коли вони зустрічають щось нестандартне. Хоча багатодітних родин тут у селі багато. Але наші діти вже стали частиною цієї спільноти, нас усі знають. Старші ходять до школи. Двоє молодших у нас з’явилися тільки тиждень.

– Скільки років Вашим діткам?

– Молодшій – 4, потім 8 і 9, далі 12 і 12, 14 і 14, 17 і 17.

– Тобто майже в кожної дитини є однолітки.

– Крім того, у мене є дорослі діти.

– Щиро кажучи, я Вами захоплююся, адже навіть уявити не можу, скільки треба сил, і душевних і фізичних, аби піклуватися про цих дітей, любити їх, давати раду такій великій родині. Що Вас підтримує, мотивує?

– Я ж цього хотіла, хочу, не уявляю іншого життя. Це те, що робить мене щасливою: бути з моїми дітьми, будувати наш спільний дім, робити щось разом. Це, мабуть, мене і підтримує, наповнює.

– Давайте поговоримо, як проходить Ваш звичайний день. Ми завітали до Вас у понеділок. Коли сьогодні прокинулися, які справи запланували?

– Діти йдуть до школи о 8-й ранку. Щоб зібратися, їм потрібен різний час. Старшим достатньо 15–20 хвилин, молодших треба ворушити, приблизно година на збори. Я прокинулася о 6.30 і в принципі все встигла. Зазвичай перший сніданок у нас із тими, хто в школі, другий – із тими, хто залишається вдома, ще один – із тими, хто хворий і довго лежить у ліжку. Кожна дитина – індивідуальна. Хтось не любить снідати взагалі, комусь хочеться кашу, комусь – чай з бутербродами. Тому в нас є сімейний чат під назвою «Мегасімейка», де я повідомляю: на сніданок планую це й оце. Хтось може написати: а мені б хотілося іншого. Наприклад, сьогодні був чай з бутербродами, мандарини, яблука, а хто хотів – сухий сніданок. І ще була гречка, салат, яйця та м’ясо – це для молодших.

Щодо обіду – коли діти захочуть, тоді й їдять. Голодний – поїв. Усі разом ми обідаємо по вихідних. А вечеря в нас залежно від того, хто коли пообідав. Старші хлопці можуть вечеряти і два рази, тож о 23-й у нас ще тусня на кухні. Разом збираємося, коли свято. Тепер уже є де, і ми так цьому радіємо!

Будинок посікло уламками, а потім була пожежа

- Ваш будинок був сильно пошкоджений під час бойових дій?

- Коли бомбили Киїнку, у нас повилітали вікна й двері. І дах був пошкоджений. Поруч був прильот. Будинок посікло уламками. А потім ми виїхали, і будинок залишився без вікон і без дверей. Ми то їх заклеїли, але опалення не було, перший поверх увесь був у плісняві. Ми знімали весь гіпсокартон. Порозбухали від вологи всі меблі. І поки нас не було, будинок обікрали. Винесли все: продукти, ліки, побутову хімію, матраци тощо.

Почали обживатися, робити ремонт. А восени, коли почалися обстріли енергосистеми й різкі перепади напруги в мережі, в певний момент у нас зламалася половина побутової техніки й загорілася дитяча кімната на другому поверсі. Ми всі були внизу і навіть не зрозуміли, що у нас пожежа. Сусіди прибігли з вогнегасниками. Знову все позаливали водою.

- Ох, і важкий же у вас був рік! Про те, куди ви виїжджали, ще поговоримо. Давайте закінчимо про розпорядок дня. О котрій нарешті «відбій»?

- Буває по-різному, як захочемо спати. Взагалі я сова і дуже люблю щось робити вночі. Мені важко вставати зранку, тому вдень я можу поспати годинку, а ввечері зазвичай щось роблю до півночі чи навіть пізніше. В цей час можу помити підлогу, прибирати на кухні, завантажити посудомийну машину. Улітку люблю поратися на городику, коли спаде спека.

- У Вас ще й город є!? Що там вирощуєте?

- Город є, але дуже маленький, усього шість соток! Високі грядочки, де у нас огірочки, томати, зелень. Більше нічого не поміщається. Але в нашому садочку багато різних ягід: полуниця, малина, і навіть лохина. Є колоновидні яблуньки. Це цікаво дітками, тому що вони зростом з дітей і там багато яблучок.

- Це теж одне з Ваших захоплень?

- Коли сюди приїхали, я взагалі нічого такого не вміла робила. А за парканом у мене є сусідка, яка вже стала кумою, і вона закохана в землю. В неї все росте, кожна паличка, бо має чарівні руки. Це вона мене надихає та підтримує.

- Цікаво, а які обов’язки у дітей? Чим вони допомагають?

- Головна місія батьків – навчити дітей бути самостійними, аби вони нічого не боялися, все вміли. Тому вони беруть участь у всьому. Є чергування на кухні – один день на тиждень. У нас є посудомийна машина, тож це не складно. Є чергування щодо прання. Якщо дитина може розібратися з кнопками на телефоні, то розбереться і з пральною машиною. Хоча я сама зазвичай це роблю, а вони витягають і розкладають речі. Є певні обов’язки щодо тварин: насипати корм, налити водичку. Також чистим має бути санвузол. Хоча це не завжди у нас виходить. Є пилососи. Всі старші вміють ними користуватися.

Ми вирішили на сімейній нараді, що діти будуть отримувати кишенькові гроші за виконану роботу. Не вважаю, що це цілком правильно, але вони так вирішили, тому це справедливо. Крім того, у нас є сімейні проекти. Ми облаштовуємо певні зони. Зокрема, у вітальні зробили стіну для фотографій. У дворі зробили патіо з високими клумбами. І це дуже гарно. Є в нас дерев’яні піддони, влітку виносимо матраци, засмагаємо. Все це робили з дітьми.

«В Італії суд вилучив прийомних дітей»

- Розкажіть трохи про евакуацію, про «італійські пригоди» Вашої родини.

- Із Чернігова ми поїхали на Івано-Франківщину, нам допоміг фонд «Партнерство кожній дитині». Там нам допомогли знайти будинок, адже з нами були коти, собаки, морські свинки. Нас там радо прийняли, все було добре, але один мінус – літаки. Кожного разу в нас серце завмирало, всі були налякані. Коли мої друзі-італійці запросили нас, я вагалася. Одна справа, коли їде мама з дитиною чи двома. А тут їх 10. Але ми ризикнули, зробили документи. Дякую усім службам, які нам допомагали. Поїхали. І вже на місці з’ясували, що у них вірус ще не закінчився, перед тим як зайти в адміністративну будівлю, треба зробити тести. Ми зробили тести, і в однієї дитини виявили коронавірус, хоча симптомів не було.

Спочатку нас закрили в підвалі, де ми чекали, поки нас заберуть медики. Дали нас перевезли в інше місце, аби ізолювати. Зранку ми зрозуміли, що це величезна будівля – як гуртожиток або навіть готель, бо я таких комфортних гуртожитків не бачила. І ми там самі. Тільки лікарі з нами. Там пробули 10 днів. Потім рішенням суду в мене вилучили дітей. В Італії нема служби у справах дітей, у них всіма цими питаннями займаються суди для неповнолітніх. Дітей помістили в дитячий будинок.

- А як це аргументували?

- В Європі нема такого поняття, як дитячий будинок сімейного типу. Вони це розуміють як певну установу, тому діти мають проживати в установі. Директор установи не може винаймати житло для них. Отже в мене забрали прийомних дітей. Ми домовилися, щоб нас також пустили там пожити. Нам виділили прекрасні кімнати. І взагалі там місце чудове, нам усі допомагали, підтримували.

Цікаво, що в тій частині Італії розмовляють переважно німецькою мовою. Італійську знаю я та мій старший прийомний син, англійську – деякі діти. Але всі навчилися розуміти моїх дітей дуже швидко. Ми прожили там десь два тижні, і за цей час переклали наші документи, і мої адвокати подали в суд, аби призначити мене опікуном для дітей. Але там трохи не так, як в Україні. Могли дати спільну опіку, наприклад, мені та якомусь італійцю. Або просто італійцям. У них це робоча схема. Але це означає, що я позбавлена будь-яких повноважень. Тоді я підняла всі фонди, міністерства, посольства. Моя подружка-італійка теж підняла усіх, кого могла. Три міністерства українських співпрацювали з італійськими, аби той суддя зрозумів, що я не викрала цих дітей, що то мої діти. Дуже нам допомагав фонд «Кожній дитині».

Отже завдяки цим зусиллям мені повернули дітей, і ми переїхали до моїх італійців. Щоправда, у них трикімнатна квартира. Ми зрозуміли, що не поміщаємося. Тож італійці винайняли для себе однокімнатну квартиру, щоб ми могли пожити в їхній трикімнатній. Дуже їм за це дякую! Це моя справжня друга родина.

Пробули там два місяці. Це місто Бальзамо на півночі Італії, у горах. Діти там добре соціалізувалися. Нас підхопили два види соцпрацівників. Вчителі займалися з дітьми мовою. Причому вони не знають ні української, ні англійської. Я скептично до цього поставилася, а даремно. Вони добре порозумілися, ходили по фортецях, були на полосі перешкод і в процесі навчали дітей. А я в цей час могла просто попити чаю. Я й так могла це зробити, бо діти вже не малі, але з огляду на те, що вони пережили, я бачила, наскільки є регрес у їхній психіці. Це як бомба уповільненої дії. І вона вибухнула.

- Що Ви маєте на увазі?

- Молодші грали на дитячому майданчику, я за ними спостерігала з балкона. Вони ходили туди щодня. І от мій молодший син побачив двох військових. Він подумав, що то росіяни і зараз щось буде, тож треба втікати. Він розвернувся і почав бігти. Його знайшла поліція за три години. Це був вечір суботи. Ми розуміли, що в понеділок у нас можуть забрати дітей, тому що я за ним не вгледіла. Бо кому там поясниш, що дитина таке пережила і він переляканий. Ми зібралися дуже швидко і вже о 8-й ранку наступного поїхали з Італії. Трошки за нами була погоня. Тепер за кордон я виїхати не можу. Мене засудили за те, що я повернула дітей у країну, де триває війна.

«Дуже потрібні меблі»

- Оце так історія! А хто Вам допомагав навести тут лад, коли повернулися? Якої допомоги зараз, можливо, потребуєте?

- Нам допомагав європейський фонд ЗОА. Вони взяли на себе найбільші витрати: це ремонт даху, вікна. Оплатили і роботу, і матеріали. Дуже за це дуже їм вдячна! Також допомогла благодійна організація «СОС – дитячі містечка»: надавали і гроші, і гуманітарку. Крім того, у нас дуже потужний голова в громаді, соціальна працівниця на своєму місці. Вони залучають міжнародні фонди – все що можуть. Теж їм дякую!

- Ви й своїми силами також багато чого зробили. А зараз які маєте потреби?

- Насправді нам дуже потрібні меблі, починаючи від кухні і закінчуючи ліжками, письмовими столами для дітей. Вони не були старі, але настільки від вологи постраждали, а потім порозсихалися, що вже не придатні. Деякі парти та шафи ми просто викинули. До речі, благодійний фонд першої леді також допоміг нашій родині – передали нам три нові шафи та холодильник. І настільки уважно до нас поставилися! Уточнили всі деталі, розміри. Ми підбирали шафи під кімнати, і це було дуже круто. Ми не очікували, бо розуміємо, що таких родин багато. Дуже дякуємо! Килими теж потрібні, б ми все викинули через плісняву. Ремонт у дитячих кімнатах теж потрібен. Але я розумію, які це витрати, тому трохи відтягую цей момент. Насправді ми втомилися від ремонтів.

- Хто Вам допомагає як мамі, адже працювати 24/7 без вихідних просто неможливо?

- У мене є фантастична тітка та її чоловік. Вони мають свою родину, клопоти, роботу, але періодично до нас приїздять, допомагають. Тітка обціловує усіх дітей, готує найсмачніші біляші на світі, ночує у нас і їде додому. Влітку діти періодично у неї гостюють, ходять у ліс за грибами та ягодами. Там безпечно. Це недалеко від Славутича. Іноді вона дає мені можливість взяти відпустку на два-три дні. Вона найкрутіша бабуся на світі.

- Пані Анно, Ви згадали про колишнього чоловіка – тож Ви зараз сама?

- Із колишнім чоловіком ми розлучилися майже три роки тому. Але я не сама, я у стосунках з чоловіком, якого обожнюють мої діти, і він їх так само. Можливо, хтось прочитає та зрозуміє, що коли тобі 36 років і в тебе 10 дітей, то зовсім не страшно – розлучитися, коли тебе щось не влаштовує. І це не означає, що ти залишишся сама як жінка. Всі ми на любителя. Я не найгарніша на світі, і в мене багато дітей. Але мого Гліба це не налякало.

- Я радію разом з Вами і вважаю, що так і має бути! Розкажіть про ще одну мрію, яку Вам вдалося здійснити, незважаючи ні на що.

- Декілька років тому я пішла навчатися за спеціальністю «соціальна робота» в політехнічному університеті, отримала ступінь магістра. Навчалася на денній формі, тому що це було безкоштовно. Так, я здійснила свою мрію. А ще брала участь у міжнародному проекті у рамках співпраці з університетом із Швейцарії. Ми з колегами розробили проект, що стосувався саме прийомних батьків. І презентували його на міжнародному симпозіумі у Швейцарії. Я вважаю так: ніщо не може нас зупинити здійснювати свої мрії!

- Дякую Вам за цю розмову і за Ваше величезне любляче серце! Із днем матері та Міжнародним днем сім’ї! Щастя та добробуту Вашій родині!

Вікторія Сидорова, Чернігівська Медіа Група
Фото із сімейного архіву Анни Шатирко