Стародубщина: украдена росією історична українська земля

Історично так склалося, що агресивний північний сусід увесь час висловлює територіальні претензії щодо нашої країни. У новітній історії України це вилилося спочатку в анексію Криму, потім у появу псевдореспублік на Сході, а з 24 лютого минулого року – у відкриту збройну агресію росії. Проте ті, хто добре знає історію України, розуміють: можемо голосно заявити, що українські землі несправедливо та нахабно вкрадені Москвою у минулому столітті. Це Кубань, Таганрог, великий шмат Слобожанщини. Не варто забувати і таку важливу частину Чернігово-Сіверщини, як Стародубщина. Вона включає південно-західну частину сучасної Брянської області російської федерації.

Стародубщина у князівські часи

Історія міста Стародуба налічує без малого тисячоліття, перша літописна згадка про нього – за 1096 рік. Тоді він був у складі Чернігівського князівства, а через півстоліття, приблизно в середині XII, утворюється удільне Стародубське князівство. Тому сприяв загальний процес феодальної роздробленості тодішньої Київської Русі.

Навала монголо-татарської орди у 1239 році зачепила і Стародуб – місто було сплюндроване ординцями. Далі ця територія опиняється на порубіжжі між володіннями Великого князівства Литовського і Золотої Орди. Врешті у XIV столітті тут міцно встановлюється влада великих литовських князів. За свідченням історика Тараса Чухліба, який посилається на висновки Фелікса Шабульда, за наказом великого литовського князя Ягайла у 1380 році на території Чернігово-Сіверського князівства були утворені три незалежних одне від одного та підпорядкованих його верховній владі Стародубське, Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства Великого князівства Литовського.

Із початку XV століття Стародубське князівство стає спадковим уділом родин так званих верхівських князів, які були відомі тим, що часто змінювали своїх сюзеренів і політичну орієнтацію: то перебігали під владу великих князів московських, втрачаючи свої володіння, то знову поверталися під патронат великого князя Литовського.

Між московією та Річчю Посполитою

У зв’язку з ослабленням Великого князівства Литовського в другій половині XV століття на територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства почав агресивно претендувати великий князь московський Іван III. До слова, саме в його час була розроблена та почала втілюватися в життя месіанська релігійно-політична доктрина «москва – Третій Рим», яка і до нашого часу має вплив на ідеологію, зовнішню та внутрішню політику росії.

Після війн московії з Литвою на межі XV–XVI століть перша зуміла загарбати територію Чернігово-Сіверщини з такими містами, як Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Трубчевськ, Путивль та ряд інших. Більш ніж на століття (1503–1618) ці землі потрапляють під владу московії. Стародубське князівство як окрема одиниця було ліквідовано, а в самому Стародубі розмістився московський воєвода із військовою залогою.

Розташування Стародубщини на прикордонні не сприяло її тодішньому розвитку, оскільки постійні прикордонні конфлікти московського царства та Речі Посполитої закінчувалися спаленням міст, тривали й татарські набіги. Врешті місцеві жителі були змушені самоорганізуватися та створити аналог козацтву, який ми знаємо під назвою «севрюки».

З 1618 року Стародуб, як і вся територія Чернігово-Сіверщини, переходить під владу Речі Посполитої в результаті успішної військової кампанії проти московії. Це дозволило захистити права міщан, до цього абсолютно безправних під владою московського царя. У 1620 році король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза надав Стародубу магдебурзьке право, а також герб, на якому зображений старий дуб з орлиним гніздом. Саме на початку ХVІІ століття Стародуб стає великим торговим пунктом між польськими, українськими, литовськими і московськими містами з двома великими щорічними ярмарками.

Стародуб козацький

Із початком повстання під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році Стародубщина переходить під контроль козацького війська. На цій території починає діяти козацький адміністративно-територіальний устрій, а у 1663 році утворюється Стародубський козацький полк. Полковий Стародуб поряд із Черніговом, Ніжином і Переяславом мав привілейований статус серед інших міст Гетьманщини. Полковники Стародубського полку спочатку обиралися на посаду, але з кінця ХVІІ століття їх призначав безпосередньо гетьман. Під владою москви всіляко обмежувалося магдебурзьке право, а полковниками у Стародубі з 20-х років XVIII століття імператори призначали переважно росіян за походженням.

Посиленню російського впливу сприяло і переселення з етнічно російських земель на територію Стародубщини старообрядців, яке розпочалося ще з реформами московського патріарха Никона наприкінці 1650-х років, а масовим стало за часів правління Петра I. Цей процес посприяв русифікації краю. На кінець XVIII століття (час ліквідації автономії України та козацького адміністративно-територіального устрою) у Стародубі, за словами Т. Чухліба, нараховувалося близько 20 мурованих і дерев’яних храмів, архітектура цих споруд мала явний «український» вигляд і різко контрастувала, наприклад, із церковними спорудами східної частини Брянщини.

Видатні українці Стародубщини

Перелік видатних українців цього краю варто розпочати зі славетних родин стародубських полковників Скоропадських і Миклашевських. Серед перших два українських гетьмани – Іван Скоропадський (1708–1722) та Павло Скоропадський, який очолював Український гетьманат у 1918 році.

Не менш достойними синами Стародубщини були автор «Літопису самовидця» Роман Ракушка-Романовський, письменник-полеміст і автор гучного політичного памфлету «Розмова Великоросії з Малоросією» (1762) Семен Дівович, письменник Опанас Лобисевич, композитор Микола Рославець, фольклорист Олександр Рубець. Мали стародубське коріння мандрівник і географ Микола Миклухо-Маклай, батько Лесі України Петро Косач, історик та архівіст Вадим Модзалевський. Родом із Новозибківського повіту, що входить до складу історичної Стародубщини, активний учасник українських національно-визвольних змагань (1917–1921) підполковник Армії УНР Дмитро Галайда.

Як росіяни вкрали Стародубщину

Із кінця XVIII столітя Стародуб перебував у складі Новгород-Сіверського намісництва, а коли утворилася Чернігівська губернія, став повітовим центром. Посиленню російського впливу на території Стародубщини сприяло активне переселення російського національного елементу, русифікація місцевої української дворянської еліти, слабка загальна освіченість населення. Згадані причини та складна ситуація для української влади сприяли претензіям більшовицької РРФСР щодо відторгнення північної частини колишньої Чернігівської губернії від України.

У 1918 році московський радянський уряд де-юре визнавав належність Стародубщини спочатку до УНР, а потім до Української держави гетьмана Скоропадського, та де-факто цього не дотримувався. На бажання більшості населення краю перебувати у складі України більшовики не зважали. Збройні формування червоних активно перетинали демаркаційну лінію між УНР і РРФСР, тероризували місцеве населення та змушували підписати документи щодо входження до складу росії. Усе це знову повторилося 2014 року як псевдореферендуми на окупованих українських територіях.

Після того як у 1919 році більшовицькі війська захопили Київ, представники маріонеткового «українського радянського уряду» погодилися підписати угоду про розмежування кордону з РРФСР, за яким Стародубський, Мглинський, Новозибківський і Суразький повіти перейшли до складу тодішньої Гомельської губернії РРФСР. У 1925 році Україні повернули лише частинку цієї території – Семенівську волость (зараз Семенівська громада Новгород-Сіверського району). Через рік Гомель увійшов до складу радянської Білорусі, а Стародубський повіт був включений до складу Брянської губернії радянської росії, з 1937 року – Орловської області, з 1944 року – Брянської області.

Денаціоналізація стародубських українців

У середині 20-х років минулого століття в тодішній Гомельській губернії РРФСР діяло 19 українських початкових шкіл при майже 100-тисячному українському населенні. Проте невдовзі з ними було покінчено. Від початку 1930-х років на теренах РРФСР українське шкільництво тотально ліквідували. Уже згадуваний Тарас Чухліб робить висновок, що відсутність національної освіти та насильницька русифікація підірвали основи місцевого українства у 30–90-х роках ХХ століття.

За переписом 1920 року в Стародубському повіті Гомельської губернії налічувалося 40 347 українців, що становило 30,1% населення. У Новозибківському повіті українців жило тоді 43 771 (36,8%). Згідно з переписом 1926 року, у Стародубській окрузі Росії проживало 57 726 українців, Почепській – 25 514, Новозибківській – 24 863, Клинцівській (колишній Суразький повіт) – 15 837. У 1989 році після десятиліть тотальної русифікації та денаціоналізації українців у Брянській області українцями назвали себе 27 122 особи, що становило всього 1,8% місцевого населення. Серед цих українців, більша частина яких проживає на історичній Стародубщині, менше половини визнали своєю рідною українську мову (46,9%) і тільки 21,1% вільно володіли мовою своїх пращурів.

Замість висновку

Зрозуміло, що за роки, які минули з того часу, ситуація з українством стала ще гіршою не тільки на історично українській Стародубщині, а і загалом по всій території рф. Путінський режим свідомо придушує будь-які спроби пробудження національної самосвідомості народів федерації, а українство у сучасній росії зведено до рівня фольклору: борщ, вареники, шаровари, пісні в ансамблях народної самодіяльності. Усе, що виходить за рамки цього переліку, одразу потрапляє під контроль спеціальних органів.

На жаль, рівень денаціоналізації українців Брянської області можна було повною мірою усвідомити з початком повномасштабного вторгнення на територію України. Переглядаючи телеграм-канали невеликих міст історичної Стародубщини (умовних Клинців, Климова, Новозибкова), автор статті неодноразово знаходив підтвердження, що серед місцевих користувачів, які зловтішалися ракетним обстрілам українських міст і терором щодо цивільних, була немала кількість тих, чиї прізвища закінчувалися на -енко. На мою думку, після перемоги Україні над агресором треба ставити питання про повернення нахабно вкрадених у неї історичних земель. У тому числі – Стародубщини.

Андрій Подвербний

* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.