«Люди довіряють свої кошти переважно тим, кого знають особисто» - велика розмова з чернігівськими волонтерами

Волонтерство загалом не є винаходом українців. Але саме в нашій країні волонтерство стало чимось набагато більшим, часто – визначальним фактором у розвитку деяких напрямків розвитку держави і суспільних процесів. Породжене другим майданом і розвинуте під час початку російсько-української війни у 2014 році, волонтерство стало само тією силою і опорою, завдяки якій держава тоді встояла. Саме завдяки волонтерам, їх ефективності, швидкості і зв’язкам, солдати на передовій отримували все необхідне.

Після повномасштабного вторгнення значення волонтерства не тільки не ослабло, а ще набагато посилилось. Волонтери закривають потреби в будь чому: від аптечок до бронемашин і навіть космічних супутників. Також окрім допомоги військом волонтери активно допомагають постраждалим від війни людям, рятують їхні життя.

Чернігів теж активно включений в український волонтерський рух, і під час блокади і оборони міста на собі відчув значення і важливість волонтерської допомоги.

Це проект Чернігівської Медіа Групи «Дискусійний клуб», і сьогодні ми спілкуємося з чернігівськими волонтерами. Зауважимо, що їх звісно набагато-набагато більше, але наш формат дискусії не дозволяє охопити всіх. Говоримо про волонтерський рух, його проблеми, можливості і перспективи із нашими сьогоднішніми гостями:
- Сергій Лефор, Громадська організація «Говерла UA»
- Анна Кулєва, Благодійний фонд «АНІКА»
- Артем Широкий, Благодійний фонд «Сім’я»

«ЯКЩО ТИЛ ЗАБУДЕ ДЕ ФРОНТ, ФРОНТ БУДЕ ТАМ, ДЕ ТИЛ»

Іван Матвєєв:

- Отже, у Чернігові під час повномасштабного вторгнення, як кажуть волонтери, повстали всі. Дійсно, люди повстали і почали допомагати, підтримувати один одного, підтримувати Збройні Сили України. І тому хотілося би ближче познайомитися, почути історії кожного з вас. Почнемо з Сергія. Сергій Лефор, актор обласного театру, але також Сергій зіграв роль у фільмі «Позивний Бандерас», власне цю роль він якось собі наврочив і став тим, ким майже був там на екрані, так?

Сергій Лефор:

- Майже так. Я грав військовослужбовця, та ніколи не думав про те, що я взагалі колись піду служити в ЗСУ. Ну, якось воно наздогнало. Ти згадав часи, коли в Чернігові люди піднялися, в принципі, як і вся Україна на той момент: одні воюють, інші їм допомагають.

Іван Матвєєв:

- Власне, так має бути і зараз. Як кажуть: або в ЗСУ, або для ЗСУ.

Сергій Лефор:

- Так-так. Про історію, я до війни був актором театру та кіно, грав в обласному театрі ім. Шевченка, їздив до Києва, знімався в різних фільмах і серіалах. Зустріли ми війну в Чернігові, почали займатися волонтерством, потім я якось потрапив в ТРО, дізнався про це через якийсь час, і от зараз я служу в ЗСУ, у вільний від служби час займаюся волонтерством.

Іван Матвєєв:

- Анно, ваш фонд так і називається – «АНІКА», правильно? Розкажи, будь-ласка, коли почала волонтерити, як потрапила в це?

Анна Кулєва:

- Волонтерити почала не скажу, що з самого початку повномасштабного вторгнення, тому що, по-перше, був ступор. Мабуть, не як у звичайної людини, а як у мами, тому що була тривога, був страх і переживання за власну дитину. Але звісно, потім сили акумулюються, ти починаєш мислити логічно, раціонально, і розумієш, що на даному етапі все можна пережити, треба пережити, але сидіти склавши руки просто неможливо було на той час. Тому допомагала, чим могла: сконтактовувала людей між собою, хто, чим і кому може допомогти. Шукали ліки, допомагали збирати речі пораненим у військовий шпиталь. І так по-трошку, по-трошку. Потім в такі найбільш важкі дні для нашого району ми виїхали, вивезли дитину. Не далеко, це був Чернігівський район. Після цього був підірвали міст, тобто повернутися назад змоги не було, і ми вже продовжили волонтерити там, допомагали тим селам, які були найближче в нашому радіусі дії.

Дуже багато чого відбулося, завдяки людям з Західної України. Можливо, завдяяки саме їм, я стала саме на ось такі постійні волонтерські рейки. Вони привозили сюди допомогу, ми розподіляли серед людей найближчих сіл, тому що туди нічого не доходило, все було пусто. Славнозвісна переправа, все почалося звідти. Як тільки з’явилася можливість повернутися в Чернігів, продовжили вже тут: Бобровиця, Новоселівка, Киїнка, Зарічне і т. д.

Іван Матвєєв:

- Це таке волонтерство з акцентом більше на потреби цивільних людей?

Анна Кулєва:

- Так. Але зараз намагаємося поєднувати. Наш фонд працює саме на допомогу цивільним, допомагаємо відновитися в житлі і т. д., але всі ми розуміємо, що забувати про наш фронт не можна. Як правильно нещодавно в інтернеті прозвучало, що «якщо тил забуде де фронт, фронт буде там, де тил». Тому намагаємося і свої сили, і активувати сили тих, хто поруч з нами, на всі напрямки.

Іван Матвєєв:

- Ну, і Артем Широкий, учасник Ліги Сміху, команди «Сім’я», відповідно і фонд називається «Сім’я», а також один з лідерів баскетбольного руху в Чернігові. Тобто два в одному. Як це почалося в твоєму житті і в житті твоїх однодумців?

Артем Широкий:

- Пане Іване, ну, як у всіх. Як у всіх не було мізків попередні 8 років, потім вони різко з’явилися, коли ворог пішов вже близько до нас. Десь на другий день почали з якихось ковдр для танкістів на Масанах, якихось своїх продуктів, які були вдома, для бабусь, які не могли пересуватися, для незахищених верств населення, і все – понеслося. Підключилися якісь напрацьовані за життя зв’язки тут в середині країни, за кордоном також дуже активно допомагали і допомагають.

Іван Матвєєв:

- Я думаю, що варто зазначити, про це хлопці не дуже люблять казати в медіа, але величезна кількість відомих в Лізі Сміху людей тоді допомагали Чернігову, так?

Артем Широкий:

- Там виявилася ситуація така, коли не стало автомобільного мосту і продукти перестали надходити в тому обсязі, в якому повинні, ми оголосили серед нашої команди такий режим «внутрішньої гуманітарної допомоги». І на нього дуже багато відгукнулося знайомих, в тому числі з Ліги Сміху: і актори, і організатори, і спонсори, і дуже добре допомогли в той час, і відповідно ми дуже добре допомогли там на своїй ділянці роботи для цивільних, для тих самих незахищених верств населення. А потім вже звісно пішла допомога військовим і допомога цивільним, якось все зміксувалося вже з часом. Ну, і продовжуємо це робити. Зараз більше військовим, менше цивільним.

Іван Матвєєв:

- І баскетбольна спільнота також тут пов’язана в рамках Фонду «Сім’я»?

Артем Широкий:

- Звісно. Зараз я не бачу, щоб відбувалися якісь там змагання з будь-якого виду спорту в Чернігові. Постійно пишуть «Дякуючи ЗСУ, ми проводимо змагання». Ми вирішили не просто словами дякувати, а зробити постійний збір «Чернігівський баскетбол для ЗСУ» і в силу своїх можливостей, як можемо, так допомагаємо.

«Ми тоді розуміли: не буде військових – не буде і цивільних. Тому наш пріоритет – військові»

Іван Матвєєв:

- Волонтерство в нашому регіоні зараз актуально? Риторичне питання, але хочу почути вашу думку.

Сергій Лефор:

- Якщо в нашому регіоні, в нашій області не ведуться активні бойові дії, це не значить, що ми забуваємо про волонтерство, забуваємо про тих постраждалих людей, які там у нас в області, зокрема я говорю про «Говерлу.юа».

Чому Говерла.юа, власне, тягнеться історія з фільму. Я в Позивному Бандерасі грав бійця, в нього був позивний Говерла. Дуже багато людей з кіносвіту знали, що Говерла, і посилки, які приїздили сюди, на них було написано Сергій Лефор, Говерла, і номер телефону. Коли мосту не було, все йшло човнами і на кожній коробці - «Говерла». І вирішили так назвати організацію.

Ми тоді розуміли: не буде військових – не буде і цивільних. Тому у нас пріоритет був – військові, і в принципі так зараз і залишається. Є дуже багато організацій і фондів, які допомагають цивільним, тому ми закриваємо те, що можемо закрить. Плюс половина нашої організації вже служить в ЗСУ, і ми інакше просто не можемо. Ми закриваємо потреби наших підрозділів, дружніх підрозділів і зокрема наша 1-ша танкова бригада, в яких є і мінометна батарея, і танкові батальйони. Словом, про волонтерство – підрозділи, які обороняли нас тут в Чернігові, через якийсь час, через відновлення поїхали на схід. Тому організація і всі волонтери, які локально в Чернігові, вони все одно продовжують свою діяльність тому що допомагають хлопцям, воно все переноситься на схід.

Іван Матвєєв:

- Тобто все одно, без волонтерства ми зараз не виживемо як держава?

Сергій Лефор:

- Я не можу сказати, скільки відсотків волонтери перекривають запитів Збройних Сил України і цивільного населення, але я більш ніж впевнений, це дуже багато. Уявіть собі, якщо зараз взяти по одному підрозділу, забрати у них всю волонтерську допомогу, яка в них є, то вони реально будуть голі, босі, голодні і ходити пішки.

Іван Матвєєв:

- Люди зараз стали менше донатити? Яка у вас ситуація, які спостереження з цього приводу? Бо волонтери без людей, які переказують власні кошти, мало що можуть зробити.

Анна Кулєва:

- Мені здається частково донати зменшились не тільки тому що, як то кажуть, люди втомилися від війни, а тому що виплили факти, які викликають недовіру в людей. Недовіру до тих самих «волонтерів», так званих, в лапках. Недовіру, що це дійсно доходить туди, куди треба. Тому що дуже багато запитів в інтернеті можна зустріти «Я збираю для брата, свата, кума, чоловіка» і т. д. Як ти це перевіриш? Це нереально перевірити! Фото воєнніка? Я думаю, що це не проблема зараз, дістати фото воєнніка. І тому, саме рівень недовіри, мабуть, одна з основних причин, чому падає рівень донатів.

Сергій Лефор:

- Я скажу про нашу організацію: не завжди ми робимо збір на ті потреби, які є. Те, що люди бачать, як збір в інтернеті, це мабуть десь 40 відсотків того, що вже кимось раніше перекрито. Я дякую нашим донаторам, які нас підтримують, вони не афішують це. Може бути ввечері дзвінок: «Сергію, заїдь, будь-ласка, завтра і забери 5 тис. євро». Люди говорять: ви викликаєте довіру, ми бачимо що, хто, куди. Наприклад, вчора історія: поділився з товаришем про те, що будемо збирати на пікап для мінометної батареї. Він каже: «О! В мене там хтось служить». Я показую фотографію, я попросив хлопців, щоб вони зняли відео в підтримку, сфоткалися. І він бачить фотографію свого товариша. Через дві години мені передзвонює друг і каже, що ти збираєш для мінометку, я тобі завтра привезу 500$. Тобто збору ще немає, а фактично 80% на машину в нас уже є.

Недовіра до людей, до волонтерів? Думаю, так, воно теж є. Чи втомилися люди? Я більш ніж впевнений, що є такі, що втомилися. Є такі, яким по-барабану, є такі, які несвідомі. З іншого боку, люди повертаються до свого нормального життя, у них є побут, у них є робота, у них є проблеми, які теж треба вирішувати. І не завжди у них ще знаходяться сили, аби задонатити на щось.

«ВОЛОНТЕРСТВО – ЦЕ НЕ РОБОТА, ТОЧНІШЕ, ЦЕ ДУЖЕ ТЯЖКА ПРАЦЯ, ЯКУ ТИ РОБИШ В СВІЙ ВІЛЬНИЙ ЧАС І РОБИШ ЗАДАРМА»

Іван Матвєєв:

- Тема «фейкових волонтерів». Артем, ти десь стикався з таким? Давайте так, які критерії, як відрізнити справжнього волонтера від фейкового?

Артем Широкий:

- Якщо чесно, я зараз бачу таку ситуацію, що люди довіряють свої кошти переважно людям, яких вони знають особисто. А щоб тебе не тільки знали, а і щоб у тобі були впевнені, треба робити збори якомога більше прозорими. Тобто, щоб було видно як іде збір, є зараз механізми різні, щоб було видно до чого він приходить, щоб було видно, що є відповідний фідбек після цього збору. Закрили збір, людина побачила, що все було прозоро, зібрали, все, я цим волонтерам довіряю і в наступний збір я теж там якусь копійчину кину. Кожен крок треба показати, щоб ні в кого не закрадалися думки, що десь щось пішло кудись не туди.

Іван Матвєєв:

- А волонтер може собі якісь кошти на свої потреби залишати, як ви вважаєте? Типу, от я ж працюю, я ж маю якусь зарплату отримувати.

Сергій Лефор:

- Волонтерство – це не робота, точніше, це дуже тяжка праця, яку ти робиш в свій вільний час і робиш задарма, але це твоя вдячність. Я знаю, що фонди можуть залишати до 20% на діяльність фонду. Туди вони можуть включити заробітну платню робітникам, чи голові фонду, бухгалтеру, там все одно ж є люди, які працюють.

Але у нас хлопці, наприклад, їздили за свої. Є момент, коли не вистачає на солярку, наприклад, якщо такий момент трапляється, ми людей просимо, нам треба заправити бак, якщо можете, підкиньте. Що значить «залишати собі»? Це не робота.

Іван Матвєєв:

- Волонтер же теж їсти хоче!

Сергій Лефор:

- Ок, йди на роботу, а у вільний час волонтер, які проблеми! Я так думаю. Я вважаю, що так правильно. Якщо ти хочеш заробляти цим на життя, зроби фонд, в тебе є надходження, в тебе якийсь оборот і до 20% ти можеш залишити на свою діяльність, собі на зарплату, оренду приміщення, комунальні платежі, солярку. Як мінімум 2 людини має бути у будь-якому фонді: має бути голова фонду , має бути бухгалтер, який зводить звітність. І бухгалтер витрачає звісно якийсь свій час, і це вважається його зарплатнею.

Анна Кулєва:

- Але це тоді буде прозоро, чесно, люди, які будуть донатити на потреби фонду, вони будуть розуміти, що якась частина коштів дійсно буде йти. Знаю, що деякі волонтери заявляють ніби-то по законодавству вони мають право теж собі до 20% собі залишати коштів. Ви просто уявіть які це суми реально, ті, хто серйозно займаються збором на військових, хто знає, скільки коштує мавік, скільки коштує тепловізор і т. д. Просто порахуйте ці суми. Те, що фонд залишає собі до 20%, це не означає, що вони осідають в кишенях. Вони також можуть працювати на ці потреби.

Артем Широкий:

- У нашому фонді ніхто ніяких грошей не залишає собі. Тому що так у нас з самого початку повелося, і навіть думки такої не було. Навіть іноді в мінус, тому що ти збираєш там на якийсь прилад, а треба, щоб його прислали, треба його відправити, а це теж кошти. Раніше, про поштові витрати ти навіть не думав, просто з кишені їх брав.

Тому можливо у нас і колектив зменшився, тому що люди без оплати праці. Тоді не було роботи, просто шок був, і всі працювали, всі робили, десь кудись якісь власні кошти витрачали на те саме пальне. У нас є директор, є бухгалтер, але грошей у них точно нема, молодці вони! ))

«ВОЛОНТЕРИ В ПОЛІТИЦІ ПОТРІБНІ, А ОТ ПОЛІТИКА У ВОЛОНТЕРСТВІ – ЗАРАНО»

Іван Матвєєв:

- Наступне питання таке: в чому ця тонка грань між тим, що волонтери звітують у соцмережах, і піаряться? Або ти маєш активно вести свою сторінку в соцмережах, щоб люди тобі довіряли, щоб донатори бачили звітність, або ти хочеш з цього в майбутньому, можливо, отримати якісь іміджеві дивіденди?

Сергій Лефор:

- Слухай, це типу, ви купили тепловізор, і ти такий фоткаєшся біля мерії так, типу, ми передаємо тепловізор?

Артем Широкий:

- Воно ж видно, якщо людина постить сторіз, пише «Блін, я навіть у вихідні працюю!» Ти розумієш, він не показує насправді свою діяльність, що саме він робить, а він показує, який він бідний, навіть у вихідний пішов там десь щось зробив. Звісно, є такі волонтери, у яких є якась фіга за спиною з перспективою щось кудись там потрапить. Ну то й що, ну нехай!

Анна Кулєва:

- Мені здається, просто можна відчути пафос навіть по манері складання тексту, по манері викладання фотографій, по змісту цих фотографій. Тобто, якщо ти просто коротко пишеш: ось купили, відправили, ось у хлопців, стільки-то витрачено, все – це звіт. Якщо ти там 350 кадрів з цим тепловізором, я такий класний, ось він, і починається розповідь, як тобі було важко цього досягти, то це вже пафос.

Іван Матвєєв:

- Ми ж бачимо певні інтернетівські срачі. На вашу думку в середовищі волонтерів Чернігова, Чернігівщини все нормально чи є якісь моменти слизькі?

Сергій Лефор:

- Все нормально. Чому? Тому що будуть люди, які волонтерять, будуть люди, які крадуть, будуть люди, які піаряться, і це все отак от вариться. Інакше ти не зможеш відрізнити біле від чорного, не бачивши чорного. Було б дуже класно, якщо б оце все змішалося, і всі працювали на один результат, але це життя. Тому ми бачимо, до прикладу, нещодавно якийсь срач був, фотографії на Валу були у людей, яких ми не бачили і ми такі, ага, от він піариться, значить він піде в депутати, от все, ми його, типу, не любимо.

Іван Матвєєв:

- Але ж не можуть всі одне одного знати, певно, що ці люди теж там робили свою роботу.

Сергій Лефор:

- Зізнаюся, я теж їх не знаю. Ну що ти тут зробиш. Мені здається, ти на людину дивишся, що вона робить, і тоді ти розумієш «who is who», хто, що, для чого робить. Чи це схоже на піар-акцію майбутнього депутата, чи це людина робить по совісті, від серця, чи ця людина замотана забігана і каже, от давайте оце зробимо.

Є така актриса Анастасія Пустовіт моя знайома, вона вже настільки безсила, записує сторіз, каже «Друзі, я вас всіх люблю, але мені не вистачає зібрати на якусь там бригаду стільки-то грошей. Просто дайте, я вже не можу, бо я вже вся в боргах, я просто вже не можу.» І я розумію, що Настя просто рветься, вона просто розривається.

Іван Матвєєв:

- Майбутній склад Верховної Ради чи міської ради – це будуть військові, волонтери або ті і ті?

Артем Широкий:

- Знаєш, Вань, і ті, хто піаряться, і ті, хто не піаряться, вони всі роблять насправді цю загальну справу, розумієш? Якщо людина навіть там не вилазить з білбордів, якщо вона зібрала на тепловізор якийсь, а наступного тижня на автівку зібрала, то нехай, нехай піариться, бо це все одно корисні речі. А вже оцінювати в середині нашого комьюніті, то вже наша справа, правда?

Сергій Лефор:

- Чи потрібні волонтери в політиці? Я думаю, що потрібні. Ті волонтери, які з’явилися ще з 2014 року і особливо після повномасштабного вторгнення, це люди з досвідом, це люди, котрі перевірені, котрі мають свої організації і фонди, працюють з грантами. В них все чітко, вони розуміють, чого вони хочуть, вони розуміють, де то можна і як то правильно зробити. То я не маю нічого проти таких людей в політиці, які не будуть займатися всякими брудними речами, а будуть брати проект по розвитку чогось і будуть ним займатися, і це буде толково, тому що в них є досвід.

Іван Матвєєв:

- То можна знаєш як сказати: волонтери в політиці потрібні, а от політика у волонтерстві – зарано.

Анна Кулєва:

- До того ж ці волонтери будуть мати вже сформовану команду, яка може працювати, і не треба витрачати час на те, щоб її знайти і навчити і т. д.

Сергій Лефор:

- Це дуже великий досвід. Набагато краще буде, якщо зайде людина, яка шарить, яка розуміє процеси, зайде і буде щось робити, а не просто займатись там кнопкодавством. Буває, зустрінеш людину, ти з ним говориш, є ідея, але він не розуміє взагалі, як зробити з цього проект, як розбити його на етапи, як знайти тих людей, з якими ти це втілиш, як написати той закон чи проект, щоб потім зацікавити інших, щоб вони за це проголосували, знайшли, виділили на це кошти. Мало того, потім ці кошти правильно реалізувати, розподілити… Це великий процес, дуже відповідальний і складний. Якщо тих людей, які просто тицяють на кнопки, поміняти на людей, які шарять і працюють з ранку до вечора, то це буде користь і толк. Тому я не проти волонтерів в політиці.

«МЕНІ РИС НЕ КЛАДІТЬ, У МЕНЕ ЙОГО БАГАТО» - «ТАК ВИ Ж КАЗАЛИ, У ВАС НІЧОГО НЕМА?!» «НУ, НІЧОГО НЕМА, АЛЕ РИС Є»

Іван Матвєєв:

- Добре, які зараз найактуальніші потреби у війську або чи є зараз потреби серед цивільних людей? З чим до вас звертаються, чим ви зараз займаєтеся?

Сергій Лефор:

- Зокрема в нас, це дрони, комплектуючі до дронів, мавіки, матраси, СПВішки, ремонти автомобілів, авто. Дуже рідко з’являються запити по амуніції, але то ми перевіряємо, бо розуміємо, що у військовослужбовців є зарплата, за яку вони купують собі шмотки, взуття і амуніцію, яку їм треба. Але є рідкі випадки, коли вони це все собі купили, воно у них згоріло, і ми розуміємо, що там є витрати, тому ми можемо допомогти, але це в рідких випадках. В основному це дрони, автомобілі.

Іван Матвєєв:

- А так, по їжі, військові ситі, все нормально?

Сергій Лефор:

- Я от зараз вже в другому підрозділі служу, жодного разу не було проблем з їжею. Голодних солдатів я не бачив ніде. Можливо на передових позиціях, де не змогли змінити людей, логістика поламалась, не змогли підвезти вчасно, все може бути, це форс-мажори. Але такі речі, як їжа… можливо круті американські сухпаї… вони просто дуже смачні, і там всяких є багато класних штук: енергетики, жуйки, якщо нам друзі наші передають, то хлопці, котрі живуть в лісах, полях і окопах, вони з насолодою це їдять і кажуть, якщо буде, привозьте ще!

Анна Кулєва:

- В принципі, Сергій майже все назвав. Єдине, що до нас дійсно звертаються за засобами захисту, це каски, плитоноски, РПС і т. д. Ситуації, як Сергій казав, бувають різні. До нас нещодавно, буквально на днях, прийшов запит на нову РПС, хоча нещодавно ми відправляли саме цій людині. Він каже, я ніс на собі двох трьохсотих. Мені, каже, було настільки незручно, що мені довелося розстібнути і скинути просто з себе для того, щоб витягнути хлопців. Де вона, каже, я вже її не знайду. В таких ситуаціях ми дійсно допомагаємо. У нас є наші волонтери, які відшивають їх, ми вже по запитах відшиваємо і відправляємо підсумки і т. д.

Артем Широкий:

- Зараз ми збирали на електробайк, і мені дві людини написали, типу «щось підозріло, що ви там збираєте таке». Я кажу, пацани, я ж не сиджу отак в кімнаті вдома самі розмірковую: «О, електробайк треба придбати!» Я відсилаю листа офіційного, який мені надійшов. Там щоправда просять 50 таких електробайків, але вони коштують 150 тис. кожна штука. Ми місяці три витратили. Коли в нас був ефір в Лізі Сміху останній, ми там проанонсували цей збір, це був початок квітня. Ось ми нарешті зібрали і його відправили.

Сергій Лефор:

- Насправді це дуже зручно, коли тобі треба з однієї точки проїхати 2 км, і ти їдеш автівкою, яку може посікти, яку треба ремонтувати, ти витрачаєш паливо. А так ти кинув генератор, підзарядив батарейку на електробайку, закинув все, що тобі треба в рюкзак, поїхав і все. Туди-сюди, ти мобільніший, і це дуже зручно.

Іван Матвєєв:

- Я не знаю чи доречне це питання, але в цьому контексті, які у вас були найнесподіваніші збори?

Артем Широкий:

- Двічі драгер-тест відправляли ми. Один не дуже дорогий, тисячі за 2, а один з принтером, з повіркою, такий щоб, я зрозумів, юридично задокументувати факт сп’яніння. Той коштував десь тисяч 30, мабуть. І ми написали «Потреба на дуже важливий прилад». Тому що, якщо напишеш «на драгер», будуть питання. От тепер уже будуть. ))

Іван Матвєєв:

- Я хотів ще запитати чи є зараз ще потреби серед цивільних людей, чи займаєтесь ви? Я знаю, свого часу продуктові пакети носили стареньким, якимось людям обмеженої працездатності, тощо. Яка зараз ситуація, таким ще займаються волонтери?

Артем Широкий:

- Ну є, є «Соколики» ті ж самі, які займаються, конкретно. Вони на гранті, на спонсорах, все оплачується, скажемо так, всі пересування і придбання цих продуктів. Я думаю що достатньо організацій, які можуть цей момент покрити. Дійсно, з’явилися шахраї серед людей, яким не потрібні продукти, чи не конче потрібні, а вони пишуть чи телефонують в усі організації… І ти знаєш, що завозили цій людині вчора гарний продуктовий пакет, ти ж сам завозив. А вони дзвонять в іншу організацію, як вони думають, і кажуть «мені пів року ніхто не возить».

Анна Кулєва:

Ага, типу: «Я з початку війни нічого не отримувала».

Сергій Лефор:

- «Нічого не їв!»

Артем Широкий:

- Так, так. «Весь дім отримав, я ні». Або так: «Ало, ми вам веземо пакет». «Що, знову вермішель везете?»

Анна Кулєва:

- Або рис. «Мені рис не кладіть, у мене його багато». «Так ви ж казали, у вас нічого нема?!» «Ну, нічого нема, але рис є.»

Мені здається поки буде пропозиція, буде і попит. Скільки будуть пропонувати, стільки і давати. Ми наразі також допомагаємо продуктами ВПО з місць активних бойових дій, або з зон окупації. Допомагаємо тим, у кого дійсно скрутна ситуація. Перед тим, як надати допомогу, ми вже ретельно перевіряємо, задаємо запитання, інколи провокуючі питання, щоб зрозуміти чи дійсно людина потребує, чи це так просто на словах інсинуація така. Але об’єми скорочуємо, тому що розуміємо, наразі вже все працює. Важко всім, дійсно важко, але гадаю, на базових продуктах можна прожити, можна витримати.

Іван Матвєєв:

- Добре, наприкінці нашої розмови, була у нас фразочка-мем, що люди втомилися. А волонтери не втомилися? Який ваш особистий бойовий дух, продовжуєте займатись вашою справою?

Артем Широкий:

- Та продовжуємо, що ж.

Анна Кулєва:

- Інакше ми б тут не сиділи, мабуть, не розмовляли на такі теми.

Сергій Лефор:

- Це мабуть швидше про вигорання. Історія про те, що волонтери втомлюються і дуже часто втомлюються. Їм треба трошки десь буває і відпочити, і трохи переключитися. Поїхати на три дні десь, хто в Карпати їздить, хто куди.

Хто на службу перемикається. Раніше мене дуже сильно заряджало, коли я з хлопцями їздив на схід. На 2-3 дні ми поїхали до танкістів, і от нічого мене не заряджало, коли ти безпосередньо там, коли тут недалеко від тебе танк гепне, або арта відстріляється реактивним снарядом. Ти такий думаєш, Боже, що вони тут за хатою чи що? І воно заряджало. Ти коли повертаєшся в місто спокійне, в мене бувало потім депресуха ловить, що всі ходять на розслабоні, але я розумію, що це нормально. І власне ті події, які там, якщо ти занурюєшся в ту атмосферу, вона заряджає. Зараз мене заряджає служба, так.

Іван Матвєєв:

- Я думаю, що багатьох глядачів вашого виступу на Лізі Сміху зарядила пісня «В мене немає втоми». То я думаю, що це буде такий наш фінальний девіз нашої розмови, що втомлюватися не можна, продовжуємо… Продовжуємо наближати перемогу разом, як кажуть, кожен на своєму фронті!

Спілкувався: Іван Матвєєв
Оператор: Павло Мельник

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!