Наймістичніша історична постать Чернігова — ким був Василь Дунін-Борковський

Була в історії Чернігова особа, оповита містичними легендами з відтінком горору. Водночас вона мала славу набожної людини, що ревно дбала про благоустрій чернігівських храмів. Це чернігівський козацький полковник Василь Дунін-Борковський. Саме про нього сьогодні й поговоримо в нашій традиційній рубриці.

За сімейною легендою, рід мав данське коріння

Майбутній полковник народився в 1640 році у сім’ї польського шляхтича, полковника королівського війська Каспера Дуніна, рід якого, за легендою, мав давнє данське коріння. На родовому гербі Дуніних зображення білого лебедя на червоному щиті. За кілька років до народження Василя король Владислав IV обдарував його батька за вірну службу земельними володіннями – селом Бірківка тодішнього Чернігівського полку (зараз це село Менської громади Корюківського району). Відтоді прізвище родини почало звучати як Дуніни-Борковські.

Про роки юності Василя інформація мінімальна. Він став свідком подій повстання під проводом Богдана Хмельницького, і члени його родини (батько, матір і сестра) були вбиті під час воєнних дій. За інформацією дослідників, від розправи його врятував дядько – католицький єпископ Інокентій. Далі про життя Василя Дуніна-Борковського немає інформації, можемо лише припускати, що він здобував освіту в європейських університетах, вільно володів 12 мовами.

Що цікаво, двоюрідний дядько Василя, Семен Борковський, незважаючи на польське шляхетське походження, швидко знайшов спільну мову з козаками і вже в 1648 році був чернігівським козацьким полковником, якому підпорядковувалися 1300 козаків.

Кар’єрний зліт Дуніна-Борковського

У 1667 році між Московією та Річчю Посполитою було підписане Андрусівське перемир’я, за яким територія Лівобережної України остаточно перейшла під контроль московитів. Дунін-Борковський на той час мав гарні кар’єрні перспективи у Війську Запорозькому. Це, а також загроза втратити родові помістя змусили його перейти з католицизму до православ’я. Після цього кар’єра Василя набирає стрімких обертів.

Він дуже швидко стає сотником Вибельської сотні Чернігівського полку (зараз село Виблі належить Куликівській громаді), а у 1672 році бачимо його вже чернігівським полковником. У 1674 році російський цар Олексій Михайлович своїми грамотами підтвердив права Дуніна-Борковського на всі земельні володіння, отримані його предками за польських часів, що посилило позиції полковника.

За часів гетьмана Мазепи Дунін-Борковський стає генеральним обозним – начальником козацької артилерії і військових припасів, фактично другою людиною у козацькому війську після гетьмана. Наш герой був наближеною до гетьманів Івана Самойловича (1672–1687) та Івана Мазепи (1687–1709) персоною і при цьому не цурався плести інтриги проти своїх патронів. Невпинно множив свої землі та грошові статки і поступово став одним з найбагатших і найупливовіших українських магнатів.

Існує легенда, що тодішній фаворит московської царівни Софії Василь Голіцин нібито пропонував Дуніну-Борковському гетьманську булаву та просив за «послугу» хабар у 10 тисяч золотих. Але Дунін-Борковський нібито відмовився – пошкодував грошей. Однак він взяв участь у змові проти гетьмана Самойловича у 1687 році, у результаті чого того звинуватили у провалі Кримського походу російсько-козацького війська, позбавили булави та заслали до Сибіру, а гетьманом став Іван Мазепа.

Про факти змови відомо з особистого листування Дуніна-Борковського з Мазепою. Зокрема, у листі від 11 травня 1686 року той повідомляв, що «доповів царівні Софії про Самойловича», а незабаром передав Дуніну-Борковському царський подарунок – кунтуш і жупан «на соболях» і 20 гривень сріблом. Існує версія, що саме Дунін-Борковський нібито допоміг Івану Мазепі отримати бажану гетьманську булаву та позичив йому грошей на хабар Голіцину. За це нібито Мазепа наблизив Василя Касперовича до себе та щедро обдаровував земельними володіннями.

Чому Дунін-Борковський відмовився від гетьманської булави? Питання залишається відкритим. Вочевидь, мав на те якісь вагомі причини, можливо, зважав на вразливість становища гетьмана та постійні інтриги проти нього. Мабуть, вважав для себе безпечнішим залишатися в тіні та постійно примножувати статки, і при цьому мати вплив на політику гетьмана.

Щедрий меценат

Відомо, що Дунін-Борковський був одружений двічі. Ім’я першої дружини дослідникам невідоме, а другою була донька місцевого козацького сотника, який пізніше став священником, Марія Василівна Шуба. У шлюбі народилося двоє синів – Михайло та Андрій, а також кілька доньок.

Маєтності генерального обозного були величезні. Ще у 1672 році гетьман Іван Самойлович надав йому села Авдіївка, Козилівка та Холми Понорницької сотні, село Бобровицю під Черніговом. При гетьмані Мазепі Дуніну-Борковському подаровані села Орлівка, Брусилів, а пізніше – Тупичів і Шаболтасівка. Через кілька років після його смерті до вдови Марії Василівни та синів у спадок перейшли Бобровиця, Яцево, Брусилів, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми та Бірківка.

Значну частину багатств Василь Дунін-Борковський витрачав на добродійність. У Чернігові його коштом були побудовані чи відреставровані церкви Вознесіння, Петра і Павла, трапезна та келії Єлецького монастиря, Спасо-Преображенський і Успенський собори, П’ятницький монастир. Окрім власне будівництва меценат забезпечував храми й церковним начинням та іконостасами, більшість виробів – це роботи тодішніх західноєвропейських майстрів. Не забував і про сільські церкви у своїх володіннях. Як власник першого українського цегляного заводу, Дунін-Борковський забезпечував свої «прожекти» будівельними матеріалами.

Моторошні легенди

Генеральний обозний помер і був похований 7 березня 1702 року в західній прибудові Успенського собору Єлецького монастиря. Пізніші легенди стверджували, що перед смертю Дунін-Борковський начебто не сповідався і не причащався, як належить віруючому християнину. Більше того, до нього навіть не покликали духівника. Над його могилою встановили мідну, покриту сріблом плиту з епітафією (написаною місцевим архієпископом і поетом Іоанном Максимовичем) і великий портрет на повний зріст.

Вважається, що приблизно в цей же час у Троїце-Іллінському монастирі з’явився нетрадиційний для християнського храму розпис із зображенням потойбічної подорожі упиря (вампіра), знищений пізніше за наказом архієпископа Філарета Гумилевського.

Які перекази існували у чернігівців про Дуніна-Борковського? У місцевій громаді він чомусь мав недобру славу. У XVIII столітті про нього переповідали похмурі байки. Нібито опівночі з воріт Єлецького монастиря вилітає карета, запряжена шісткою вороних коней, що мчать у родовий маєток Дуніних-Борковських. Там спочилий полковник обходить свій маєток, дає вказівки служникам, а з третіми півнями стрибає в старий колодязь і зникає.

Також у народі розповідали, що за життя Дунін-Борковський був відлюдником, на вулицях з’являвся рідко, усі наради з підлеглими проводив увечері або вночі, до церкви не ходив. Любив познущатися над своїми селянами, особливо над дівчатами та молодими жінками. Такий собі чернігівський варіант Синьої Бороди.

Український історик і етнограф Петро Єфименко під час перебування в Чернігові на початку 1880-х років записав цікавий переказ про Василя Дуніна-Борковського. Начебто поховали його з урочистостями, притаманними генеральному обозному Війська Запорозького. Але щоночі покійник піднімався з домовини і в супроводі прислужників і гайдуків мчав до свого маєтку на Бобровиці, де бенкетував до ранку. Одного разу буцімто вдова покійного, Марія Василівна, упросила архієпископа Іоанна Максимовича, і той із хрестом у руках перестрів примару на Красному мосту. Архієрей осінив небіжчика хрестом, і той разом із почтом зник у водах Стрижня.

Чи справді Дунін-Борковський мав якісь зв’язки з потойбіччям? Напевно, причина появи цих переказів полягає в самому образі генерального обозного. Славу «упиря» він здобув через замкнутість, похмуру зовнішність та грубе ставлення до оточуючих. Можливо, давалася взнаки травма дитинства, коли під час Хмельниччини було вирізано його найближчу рідню…

Пам’ять про «упиря»

Василь Дунін-Борковський був похований в Успенському соборі Єлецького монастиря, однак зараз його могила там відсутня, безслідно зникла і надгробна плита з епітафією Іоанна Максимовича. Вони були там до 1917 року, про що свідчили історик Вадим Модзалевський і мистецтвознавець Петро Савицький.

У 2016 році на честь Василя Дуніна-Борковського було перейменовано вулицю і провулок мікрорайону Бобровиця.

Андрій Подвербний

* * * 

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.