Данило Самойлович: наш земляк, що рятував людей від чуми

Чи є серед людських вчинків щось благородніше, ніж рятувати інших, часто не жаліючи себе? Особливо якщо йдеться про сотні чи тисячі людей, або навіть усе людство. Можемо вважати таких особистостей благодійниками чи рятівниками нашої планети. Серед них наш земляк, що у XVIII столітті рятував людей від смертельно небезпечної чуми, – лікар Данило Самойлович. І саме тому одна з вулиць у Чернігові (у Деснянському районі, пролягає від вул. Київської до вул. Васильченка, місцевість Берізки) названа на його честь.

Син священника з Іванівки

Про дитинство та юність майбутнього лікаря докладної інформації мало. Відомо, що Данило народився в грудні 1744-го або 1742 року в селі Янівка (нині – Іванівка) Чернігівського козацького полку в родині сільського священника Самійла Сушковського.

Дитячі роки хлопця, вочевидь, пройшли в тому ж селі, а першу освіту він здобув у Чернігівському колегіумі. Іти, як і батько, шляхом священницького служіння Данило не планував, а натомість продовжив навчання в Київській академії впродовж 1756–1761 років. Під час вступу до академії йому чомусь довелося змінити прізвище, тому з подачі матері в офіційних документах він почав іменуватися як Самойлович.

Юнак усерйоз захопився медициною, завів дружні взаємини з такими майбутніми лікарями, як Нестор Амбодик-Максимович, Андрій Італинський, Ілля Руцький, Михайло Трохимовський. Навчання вдавалося хлопцеві легко, він був одним із найкращих студентів.

Після закінчення академії Самойлович переїжджає в тодішню столицю російської імперії Санкт-Петербург, де вступає до місцевої адміралтейської шпитальної школи. Протекцію йому надав доктор медицини та завідувач Петербурзького генерального сухопутного шпиталю Іван Полетика, який теж був родом з України. Молодий Самойлович старанно навчався, особливо його цікавила практична сторона медицини. Він робив перев’язки хворим із гнійними ранами, вивчав гірудотерапію (лікування п’явками), асистував у анатомічному театрі (морзі).

Спочатку Самойлович отримав звання фельдшера, а в 1767 році став лікарем та очолив першу в імперії жіночу венерологічну лікарню. Утім попрацював там недовго, оскільки розпочалася російсько-турецька війна – і Самойловича мобілізували як полкового лікаря.

Борець із чумою

Саме на фронті молодий лікар уперше зіткнувся з таким страшним явищем, як чума, що викошувала цілі військові підрозділи. Причому тогочасна медицина проти неї була практично безсила. Тому, як полковий лікар, Самойлович розпочав боротьбу з інфекційними хворобами. І досяг певних успіхів: захворюваність і смертність у його частині значно знизилися.

У 1771 році його за станом здоров’я переводять до Оренбурга. Проте саме в цей час у Москві він застав жахливу епідемію чуми. Змушений був затриматися й очолити чумні шпиталі. Йому допомагають колеги-лікарі – ще один наш земляк, Опанас Шафонський, українці Петро Погорецький, Касіян Ягельський, Опанас Масловський. При цьому Самойлович перехворів і сам. На основі власного досвіду та лікування ще сотень хворих він установив, що причиною хвороби було необережне користування медичним інструментом. Цікаво, що під час чумної епідемії в Москві лікар мало не став жертвою розлюченого натовпу. Неосвічені й забобонні жителі з недовірою ставилися до лікарів і якось, спіймавши Самойловича, хотіли його побити. Врятуватися йому вдалося за допомогою кмітливості: він запевнив, що є звичайним фельдшером, тож його відпустили.

Згодом Самойлович придумав спеціальний захисний одяг для медперсоналу: костюми та взуття просочували оцтом і змащували дьогтем. Також він розробив спосіб дезінфекції особистих речей хворих людей, працював над розробкою протичумної вакцини. Людям вводили ослаблений біологічний матеріал, взятий у хворих, котрі одужували, при цьому Самойлович експериментував і на собі. Тому його вважають одним із батьків епідеміології.

Один із засновників акушерства

Після успішної ліквідації епідемії чуми Самойлович виїздить до Західної Європи, де вивчає медичні практики тих часів. Зокрема – акушерство у Страсбурзькому університеті, вивчає акушерський досвід у клініках Англії, Франції та Німеччини. У 1780 році в університеті Лейдена (Нідерланди) захищає докторську дисертацію на тему кесаревого розтину. У Європі виходять друком його твори, присвячені боротьбі з чумою, зокрема «Міркування про щеплення чуми».

Перебуваючи за кордоном, він, вочевидь, не добирав слів, розповідаючи про устрій російської імперії. Тож Катерина II розпорядилася позбавити його всіх привілеїв та взяти під таємний нагляд як «неблагонадійного».

У 1784 році на Півдні України спалахнула жорстока епідемія чуми і досвід Самойловича знову став у пригоді. Фаворит Катерини II та намісник тодішнього Новоросійського краю, князь Григорій Потьомкін, звернувся до науковця з листом, де просив його якнайшвидше приїхати та допомогти. Самойловича призначили головним лікарем південних земель України.

За доволі короткий проміжок часу він налагодив роботу та здолав цю хворобу не тільки в Херсоні, а й у Кременчуці. Вивчаючи причини стрімкого поширення інфекції, Данило Самойлович встановив, що вона передається через заражені предмети, а не повітряним шляхом, як уважалося раніше. При цьому спростував ряд поширених на той час міфів.

Під час чергової російсько-турецької війни 1787 року наш герой очолив польовий шпиталь біля Миколаєва, де вдало втілював у життя практики військово-польової хірургії. Він облаштував ціле лікарняне містечко з кам’яними палатами, господарськими будівлями, житловими приміщеннями для медперсоналу та пекарнею. Упродовж двох років через цей медичний заклад пройшло 16 тисяч поранених. Проте через конфлікт із тодішніми можновладцями Самойлович був змушений залишити шпиталь і на кілька років припинити медичну практику.

Дійсний член 12 академій наук

Відомо, що деякий час він проживав у рідній Янівці на Чернігівщині і навіть написав листа Катерині II із проханням дати йому медичну роботу або призначити пенсію. Урешті 1793 року йому дали посаду головного карантинного лікаря Півдня України та Криму. Саме тоді він створив низку карантинних медичних закладів Причорномор’я, які продовжували успішно функціонувати і наступного, XIX століття.

У 1800 році відбулася реорганізація карантинної служби російської імперії, і посаду Самойловича ліквідували. Він був змушений погодитися на посаду інспектора Чорноморської медичної управи в Миколаєві. В останні роки життя узагальнював багаторічний досвід боротьби з епідеміями, вніс суттєві доповнення до російського «Карантинного статуту».

Наприкінці січня 1805 року, повертаючись із чергової інспекційної поїздки, Самойлович захворів на жовтяницю. 20 лютого 1805 року видатний епідеміолог помер, його поховання міститься на території нинішньої Миколаївської обласної лікарні.

Самойлович був одружений і мав двох дітей. Сучасникам він запам’ятався як людина чесна, принципова, щиро віддана справі свого життя. Через свою популярність нажив і ворогів. Дослідникам життя лікаря відомо, що якось він звільнив з посади аптекаря, котрий крав гроші та ліки. Щоб помститися, той написав донос. І таких випадків у житті Данила Самойловича було чимало.

Герой нашої розповіді за життя був дійсним членом 12 європейських академій наук. Водночас російська академія не хотіла визнавати його наукових заслуг. Єдиним проявом уваги до нього стало присвоєння звання штаб-лікаря в 1771 році за участь у ліквідації чуми в Москві, а через 20 років – обрання почесним членом Санкт-Петербурзької державної медичної колегії.

Самойлович займався і дослідженням такого смертельно небезпечного для людей і тварин захворювання, як сказ. Зокрема, йому належить авторство першої на той час праці «Нинішній спосіб лікування з настановою, як можна простому народу лікуватися від гризні скаженої собаки і від покусання змією».

Стояв Самойлович і біля витоків реформи медичної освіти тодішньої імперії, яка відбулася наприкінці XVIII століття. Він чітко визначив норми етичної поведінки, якими безумовно повинен володіти кожен лікар: «Тонкий розум, велике знання всіх наук, основи яких майбутній лікар вивчав ще з юності, глибоке знання свого мистецтва <…> нічого не повинно бути грубого ні в його поводженні, ні в його розмові <…> Одним словом, він повинен бути втіленням порядної людини». Разом з іншими науковцями Самойлович опрацьовував методику, навчальні програми та плани для медичних шкіл.

Андрій Подвербний