Форум стійкості: директорці чернігівської психоневрологічної лікарні аплодували стоячи

23 травня у Чернігові відбувся Форум стійкості, присвячений збереженню ментального здоров'я мешканців нашого краю. Його гостями стали десятки представників громадских, молодіжних та ветеранських організацій, органів місцевого самоврядування, медичних та освітніх закладів з усієї області. Вони мали можливість презентувати публіці свої напрацювання за майже два з половиною роки повномасштабної війни та поділитися власними історіями стійкості у наші непрості часи.

Спiворганізаторка форуму, радниця голови Чернігівської ОВА, психологиня Інна Чистенко, що є координаторкою Всеукраїнської програми ментального здоров'я “Ти як?” на Чернігівщині, розповіла, що Форум покликаний об'єднати всіх надавачів соціально-психологічних послуг та психологічної підтримки в області.

“Це форум-єднання, форум-осмислення. Ми говоримо сьогодні про те, як тримаються внутрішньо люди? і як вони підтримують один одного. І це один із аспектів ментального здоров'я. Кожен з нас на своїй професійній ниві може зробити дуже багато для особистої стійкості і стійкості в масштабах спільноти. Тому мій заклик: не знецінювати досвід, який кожен з нас має, а імплементувати його нашу діяльність”.

Програма форуму складалася з трьох панелей. Перша - “Цінності стійкості” - була присвячена різним аспектам стійкості, від духовного до мистецько-культурного. Друга - “Виклики та подолання” - розповідала про те, як медичні фахівці, освітяни, громадські діячі та органи місцевого самоврядування допомагають тим, хто цього потребує та дають раду величезній кількості проблем, що навалилися на них з початком великої війни. А третя панель “Історії стійкості” була присвячена реальним історіям конкретних людей, які на своєму місці робили й роблять все, що від них залежить, і залишаються стійкими.

"Їжу готували на багатті, воду носили з криниці біля поля, яке прострілювалося, померлих пацієнтів ховали біля лікарні"

Зала аплодувала стоячи пані Світлані Александровій, медичній директорці Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, що напочатку повномасштабного вторгення разом з лікарями та пацієнтами опинилася в російській окупації. Лише завдяки стійкості та згуртованості медичних працівників під керівництвом пані Світлани, колективу та пацієнтам вдалося пережити ці страшні дні. Щоб до лікарні доїжджали гумантірані вантажі, ця незламна жінка, ризикуючи власним життям, ходила на ворожий блокпост.

“Наша лікарня розташована в 4 км від Чернігова та у 200 м від Гомельської траси, по якій йшли рашисти. У закладі на ранок 24 лютого було 420 пацієнтів. Це люди з різними розладами та різною специфікою, від літніх паціентів геріатричного відділення до людей з гострими психозами.

Ми від самого ранку сіли на телефони, щоб мати змогу виписати якомога більше людей. Але все одно 306 паціентів залишилось під нашою опікою. Ми закупили соматичні ліки (від болю, від температури, діареї, тощо), зняли всю готівку, що могли, та витратили в магазині на продукти та воду. Того дня я поставила собі добове чергування, яке тривало 90 днів. Було важко, складно, але нам вдалося.

Лікарі, щоб змінювати один одного, добиралися на роботу по замінованих дорогах. Це одна машина два рази на тиждень, 10 таких рейсів, деяка заміна, полегшення. Допомогу хворим надавали у підвалах, які самі утеплювали, їжу готували на багатті, воду носили з криниці біля поля, яке прострілювалося. Померлих пацієнтів ховали біля лікарні. Це поле, постріли, вибухи. Але всі ми живі, ніхто з працівників та пацієнтів не постраждав від куль та поранень, і це заслуга нашого колективу.

Рік ми мовчали про те, що перенесли. Рік спеціалісти нашої лікарні говорили, що ми здорові, що з нами все гаразд, нам не потрібно відновлюватися. Тільки через рік зусиль, тренінгів та навчання ми почали про це говорити. Це не пройшло безслідно ні для кого. Але воно поступово втрачає активність, менше болить, вже не так важко, ми живемо далі й відбудовуємо заклад, ростемо ментально.”

"Так і напишем (на надгробку): Вони були дуже гарні й на підборах”

Від Чернігова до Семенівської громади, що має 138 км спільного кордону з ворогом, — усього дві з половиною години автівкою, але там панують зовсім інші реалії, живі у пам'яті кожного, хто залишався у Чернігові у перші місяці великої війни. Голова Семенівської міськради, пан Сергій Діденко розповів, як живуть стійкі люди поряд з сусідом-агресивним ідіотом, який щодня загрожує вбити. І мимоволі сам став у очах гостей форуму уособленням стійкості своїх земляків. А його гумор та щирість додали такого необхідного зараз оптимізму.

“Люди у нас випрацювавали для себе певні правила та навички, здатні вберегти життя під постійними обстрілами. Перша така навчика — реагувати на те,що відбувається навкруги. Навіть якщо ти гуляєш по парку, ти повинен бути обачним. Ця обережність інколи має зворотній бік. Якось я був у Чернівцях на одному з'їзді, гуляв по парку. Якась гойдалка дуже гучно гепнула залізяччям — і всі люди навколо стояли, а я вже лежав на землі.

Але що у Чернівцях дивно, те для Семенівки нормально. У нас нещодавно була злива, і ми з секретарем при розкатах грому спочатку легли й лежали на підлозі, чекали, Лише потім зрозуміли що це злива. Але в нашому районі це нормальна поведінка, і всі, хто там живуть, повинні так реагувати.

Друга навичка — вдягати зручний одяг та взуття. Одного разу мої співробітниці не захотіли спускатися у сховище під час тривоги. Я всіх до цього змушую, тому запитав, чого вони не йдуть. Вони кажуть: “Та ми не хочемо, ми сьогодні такі гарні”. А я кажу “Добре, так і напишем (на надгробку): Вони були дуже гарні й на підборах”. Це чорний гумор, але без нього зараз нікуди. Ми повинні бути в такому одязі, щоб мати змогу швидко бігати й стрибати. Це не раз рятувало нам життя. Я особисто стрибав через паркан, щоб врятуватися. Тому жодних костюмів на робочому місці зараз. Джинси, кросівки, все зручне.

Ми давно не організовуємо масових заходів, не влаштовуємо концертів, стараємось не скупчуватись на вулицях. І це погано впливає на психологічний стан людей. Центр міста постійно порожній. Але щоб ті, хто залишився, жили у комфортних умовах і громада не розвалилась, мають працювати соцзахист, комунальники, медики, місцеве самоврядування. Нам ужерозбили два офіси, таке відчуття, що рашисти ганяються за нашими адмінбудівлями. Тому мої співробітники тепер знаходяться в різних локаціях.

Як керівник я цілий день курсую між офісами, заходжу до своїх співробітників, хоча до великої війни міг не бачити декого місяцями. Це важливо, бо через те, що у людей обмежене спілкування їм важко. Так само ми їздимо в лікарню, комунальні підприємства. І я прошу комунальників прибирати ще краще, ніж до війни, щоб у людей була надія.

Ми живемо зовсім поруч з сусідом-ідіотом. Сподіваємось, що нас омине найбільше горе й не буде того, що відбувається на Харківщині. Але я, як капітан корабля, залишатимусь в Семенівці до останнього й якщо треба буде виїжджати, залишу її останнім”.

Форум мав на меті не лише ознайомити присутніх з історіями стійкості нашого суспільства через окремі індивідуальні історії, а й презентувати розмаїття доступних для жителів області психологічно-соціальних послуг. Нашу редакцію найбільше зацікавив стенд благодійної організації “Solidarity mission”, який інформував про створення першої на Чернігівщині клініки пластично-реконструктивної хірургії та центру загальної реабілітації для постраждалих від війни. Цей центр планують відкрити наприкінці року. Він стане першим у північному регіоні України, де військовослужбовці та цивільні, чия зовнішність постраждала через російську агресію, зможуть повернути собі своє обличчя у прямому сенсі цього слова.

Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група