«Якщо б це була моя тітонька Берні, хто б їй допоміг?» – волонтерська історія ірландця в Лукашівці

Літній ранок. Лукашівка. Зі свого намету виходить Оуен Шаркі – волонтер з Ірландії, який вже другий рік фактично живе в цьому селі неподалік Чернігова. «Доброго ранку, мої сусіди!» – голосно кричить він, виходячи з намету і розкинувши руки назустріч сонцю. Так традиційно ірландець вітається з односельцями з Лукашівки і навколишнім світом, а для друзів таке привітання слугує будильником – час прокидатися і ставати до роботи.

Оуен є головним прорабом-будівельником волонтерського табору, до якого з’їжджаються з різних куточків світу всі бажаючі доєднатися до відновлення Лукашівки. Нагадаємо, під час облоги Чернігова за це село тривали запеклі бої, оскільки воно прикривало напевно останній шлях, яким можна було дістатися до міста. Лукашівка зазнали значних руйнувань, звільнили село українські війська 31 березня 2022 року.

Географія волонтерів широка і строката. Є тут і співвітчизники Оуена з Ірландії, є американці, поляки, громадяни інших країн світу, звісно, є й українці. Але всіх їх поєднало бажання допомогти простому людському горю, і власними руками, витративши свій час і зусилля, відновити домівки мешканців Лукашівки.

Історія Оуена Шаркі дійсно цікава і непересічна. Ми провели з ним майже день, відчули його мотивацію та енергію, поспілкувалися з волонтерами на толоці та з лукашівцями, яким допомагає цей волонтерський десант.

«ЗА РІК ДО МІЖНАРОДНОГО ВОЛОНТЕРСЬКОГО ТАБОРУ В ЛУКАШІВЦІ ДОЛУЧИЛОСЯ БІЛЬШЕ 600 ЛЮДЕЙ»

«Ласкаво просимо до Лукашівки! – починає свою розповідь Оуен, – Це другий рік міжнародного будівельного табору. Я повернувся після 5 місяців роботи тут минулого року до наступного сезону міжнародного будівельного табору «Repairtogether. Ця громада нас дуже гостинно прийняла, і було дуже приємно сюди повернутись, побачити всіх людей та старих друзів у селі».

Побут волонтерів влаштований по-спартанськи. Живуть вони у спеціальному наметовому таборі, який облаштований всім необхідним руками самих поселенців. Далі розмову продовжуємо в приміщенні, яке слугує Оуену та його друзям літньою кухнею. Ірландець бере в руки дриль, та з її допомогою, сформувавши імпровізовану кавомолку, перемелює зерна та готує нам запашну вранішню каву.

«У нас часто не буває електрики, тож доводиться імпровізувати, – пояснює Оуен Шаркі та продовжує свою розповідь – Отже, є міжнародний будівельний табір «Інбут» організації «Repairtogether». Його було створено для того, щоб волонтери допомагали відбудовувати домівки у Чернігівському районі. Ми почали минулого року, а точніше 2 роки тому. А саме міжнародний табір ми започаткували минулого року».

За його словами, минулоріч до міжнародного волонтерського табору «Інбут» у Лукашівці долучилося більше 600 охочих. Волонтери приїжджають іноді на 2-3 дні, іноді на тиждень, а іноді залишаються на місяць і більше. Волонтери, які тут зібрались, приїхали сюди з усього світу. Зараз табір складається приблизно 50 на 50 з міжнародних гостей та українців.

«Я був дуже щасливий зустріти цю організацію, бо я хотів приїхати і допомогти відбудовувати домівки, а їм був потрібен будівельник для допомоги, тож все чудово спрацювало. Вони допомогли мені робити те, що я хотів робити, а я допоміг їм. Тож, це гарне поєднання, ми працюємо разом гарною командою», – продовжує Оуен.

Скуштувавши запашної кави, змеленої дриллю, далі разом із групою волонтерів рухаємось до їх першого об’єкту на сьогодні – будинку неподалік табору, де потрібно перебрати матеріали.

«ЦЕ ДАЄ ЦИМ ЛЮДЯМ НАДІЮ НА ТЕ, ЩО ПРО НИХ НЕ ЗАБУЛИ»

«Дошки поверх балок. Приберіть дошки, перекиньте їх кудись в середину. Залиште циркуляцію повітря», – формує задачі для своєї команди Оуен, який має будівельний фах. Серед помічників: Уільям МакКуло з Ірландії, а також Філип Лупінський з Нью Йорку. Він вчитель, знаходиться в Україні вже біля 18 місяців, був рік волонтером на Сході. Зараз живе у Києві та вчителює. А на літніх канікулах повертається до волонтерства.

Уільям МакКуло з Ірландії

Філип Лупінський з Нью Йорку

«Моя родина з Польщі, тож я відчув потребу допомогти. Я проведу тут 2 місяці і допомагатиму будувати домівки», – посміхаючись, каже Філип.

Оуен розповідає, що люди приїздять сюди з різних причин. Хтось хоче більше вивчити англійську. Деякі приїздять сюди, тому що всі їхні друзі виїхали зі своїх міст, і в них нікого не залишилось. Деякі приїздять, щоб залишити всі проблеми, що є в Києві. Також чоловік розповідає і про свою власну мотивацію, яка виходить за межі просто відновлення будівель. Це щось, що дає людям надію.

«Коли я приїхав вперше, я сфокусувався лише на роботі. А потім я змінив точку зору на те, що ми робимо. Це не лише про роботу, не лише про будівництво, це про громаду тут! Тут люди у селі, і їм дуже важливо усвідомити, що стільки багато людей зі всього світу приїхали на допомогу. Це дає їм надію на те, що про них не забули».

На питання, як організована робота волонтерської команди та їх щоденного побуту, Оуен Шаркі розповідає, що робота у таборі доволі структурована, і люди забезпечені всім необхідним.

«Ми прокидаємось рано вранці, даємо сніданок, даємо інструкції, привозимо на робоче місце. Ми даємо інструменти, даємо обід, вечерю, намет, спальне місце. Ми надаємо все необхідне, і вам не доведеться турбуватися про завтра. Ми намагаємось вирішити всі рутинні питання, щоб люди могли більше розслабитись».

Столяр за спеціальністю, Оуен Шаркі приїхав в Лукашівку минулого року разом зі всім своїм спорядженням на своєму старенькому джипі. Але його «лендровер» не витримав навантаження наших доріг, і після 5 місяців в Україні, коли він повернувся до Ірландії, машина остаточно сконала. Тож впертий ірландець купив новий джип, щоб приїхати сюди цьогоріч, який є значно комфортнішим для цих розбитих шляхів у Лукашівці.

«ЯКЩО Б ЦЕ БУЛА МОЯ ТІТОНЬКА БЕРНІ, ЧИ ЗНАЙШОВСЯ Б ХТОСЬ ПОРЯД, ЩОБ ДОПОМОГТИ ЇЙ?»

Оуен пригадує момент, який надав йому додаткової мотивації лишитися в Лукашівці на більш довгий час. І це була трохи особиста історія, яка зрештою розставила потрібні акценти у серці ірландця.

«Коли я приїхав сюди, мої плани були допомагати протягом 4 тижнів. Але коли я працював на першому будинку, де ми з тобою зустрілися минулого року, це був будинок Пані Наді біля церкви. Коли я вперше її побачив, вона нагадала мені мою тітоньку, мою Хресну. І це спричинило великий емоційний сплеск для мене. Я сказав собі: якщо б це була моя тітонька, якщо б це була Берні, чи знайшовся б хтось поряд, щоб допомогти їй? І це був один з величезних факторів прийняття рішення, чому я залишився. Я побачив в цій жінці мою тітоньку, мою кров та плоть. І я подумав, що те, що сталося з нею, це жахливо, вона залишилась без домівки. Я подумав, чи маю я можливість допомогти їй та допомогти «Repairtogether» відбудувати її домівку?

Коли ти в Лукашівці, ти важко працюєш, і в цей момент ти відчуваєш щось по типу медитації. Ти ніби відриваєшся від всього, що відбувається в решті світу і ти фокусуєшся на відбудові домівок для людей і на тому, наскільки це важливо для цих людей».

Ми їдемо з Оуеном в його машині за будматеріалами, необхідними сьогодні для будівельних робіт на обʼєкті, де зараз працює його волонтерська команда, і продовжуємо розмову. Мене цікавить питання, наскільки це важко – переключитися з життя в Ірландії на життя в Україні? Адже влітку він тут в Лукашівці, а потім їде назад до Ірландії, і продовжує жити своїм життям?

«Я повернувся до Ірландії минулого року, коли ми завершили табір у Лукашівці 25 листопада. Повернення на машині до Ірландії зайняло 6 днів. Протягом цих 6 днів, коли ти на самоті їдеш у джипі – це час подумати про все, що відбулося цьогоріч. Згадати всіх 600 волонтерів, яких зустрів. І я використовую цей час, коли повертаюсь до Ірландії. Люди в Ірландії іноді не усвідомлюють, що відбувається в Україні. На жаль, це вже не на перших сторінках новин. І коли ти повертаєшся, це важко збалансувати, важко розслабитися! Тому що ти був тут і ти жив у наметі весь час. Це дуже відрізняється. Це важко пояснити».

«УКРАЇНА НІКОЛИ НЕ ЗДАСТЬСЯ!»

Оуен розповідає, що люди в Ірландії дуже сильно підтримують Україну. Історія Ірландії та історія України багато в чому подібна. Ця північна країна також мала неодноразові протистояння з ворогом, який хотів їх захопити. Тож, на думку нашого співрозмовника, Ірландія багато в чому має симпатію до того, що відбувається в Україні, певно навіть більше ніж інші європейські країни.

«Ми дуже маленька країна. – продовжує Оуен, – В нас населення менше 7 мільйонів. Тож ми маленька країна, але ми прийняли багато українців. Тому що ми англомовна країна, ми дозволили українцям заїжджати без паспортів, без віз. Також, я думаю, що для українців було важливо заїхати кудись подалі, наскільки це можливо, і дістатись до ядерної держави також. Тому що у перші тижні навали, ніхто не знав, де це зупиниться. Якщо б Україна не зупинила росію від взяття Києва і не відкинула війська. Якщо б росія пройшла маршем через Україну, де б вони зупинилися? Вони б пройшли Польщу і далі? Ніхто не знає… Ми не знаємо, тому, я гадаю, українці їхали якомога далі, наскільки це можливо задля безпеки. Ірландія виявилась гарним варіантом».

Цікаво, що росіян в Ірландії Оуен не зустрічав, як мінімум, не пригадує такого. Ірландець щиро захоплюється українськими воїнами і українським спротивом загалом, говорить про це емоційно і відверто.

«Якщо б я не був впевнений, що Україна переможе у цій війні, мене б тут не було. Я вважаю, що ми маємо пам’ятати – коли це все почалося, в українській армії не було достатньо шоломів, бронежилетів. Не було HIMARS, Patriots, Bradleys та F-16. Вони почали захищатися з мінімумом ресурсів проти тих, хто, як ми думали, є другою армією світу. Тому вони не здадуться. Україна ніколи не здасться!»

«Я ТУТ ЗАЛИШАЮСЬ, ТОМУ ЩО ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ДОМІВКИ, А У СВІТІ Є СПРАВЕДЛИВІСТЬ»

Нарешті ми приїжджаємо до місця будівництва. Перед очима постає доволі великий цегляний будинок, наразі без вікон і дверей, на якому волонтери почали лагодити дах. Оуен вивантажує з машини будівельну суміш, і робочий процес поновлюється. «Сьогодні спекотно, тож треба в суміш додавати більше води»,– роздає команди ірландець. І волонтерська команда, наче мурашник, починає працювати. І кожен знає свою справу.

«Мене звати Бен, прізвище Парнюк. Тож українською це буде Бен Олександрович Парнюк. – розповідає свою історію, посміхаючись, молодий вусатий чоловік. – Мій батько народився у таборі для переміщених осіб у Німеччині у 1946-му, та згодом іммігрував, коли був маленьким хлопчиком до Баффало, штат Нью Йорк, коли йому було 5, це був приблизно 1952-й.

Я завжди хотів приїхати до України, і я вважаю, що на щастя, я знайшов це місце. Я не знаю жодної організації, яка відбудовує домівки від фундаментів до кінцевих робіт. Тут багато чому можна навчитися, і в мене вже є багато навичок. Тож я тут залишаюсь, потім їду і повертаюсь. Тому що людям потрібні домівки, а у світі є справедливість. Якщо я маю час та енергію, я вважаю, що тут має бути більше людей, які готові допомогти завершити ці проєкти».

Бен Парнюк

Волонтери вкривають дах будинку ізоляційним матеріалом. В цей день в Україні стоїть шалена літня спека, тому працювати молодим людям вкрай важко. Тож, в хід ідуть певні лайфхаки, які дозволяють трохи убезпечитись від спопеляючих сонячних променів. Під будівельну каску Оуен вдягає сільську хустину, яка захищає його шию і плечі. Виглядає трохи кумедно, але головне результат – робота продовжується.

«Зараз певно 34-36 градусів спеки, тож ми вдягаємо мокрі рушники на голову, щоб трохи охолодитися. Це допомагає врятувати шию від сонця. Це трохи допомагає комфортніше працювати. Це не найкращий «лук», але це дуже практично», – пояснює ірландець.

«КОЛИ ТИ ПРИЇЗДИШ СЮДИ, ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО ЗНАХОДИШ ДРУЗІВ НА РЕШТУ ЖИТТЯ»

Справа йде до обіду, і навідати волонтерську толоку приходять місцеві мешканці. Лукашівці принесли трохи простої, але смачної сільської їжі для тих, хто в таку погоду допомагає їх громаді у відновленні житла. Місцеві при зустрічі щиро обіймаються з волонтерами, і видно, що у них сформувалися вже тісні і теплі стосунки. Серед них і Катерина Павлівна, господиня цього будинку, який відновлює команда Оуена.

«У нас тут був прильот «граду». Ми сиділи в підвалі, і вижили, але загасити таку пожежу було неможливо. – каже пані Катерина, – Я дуже вдячна всім волонтерам, а найбільше Оуену, який організував цю всю толоку, який будує для мене дім за допомогою цих всіх небайдужих людей, які приїхали сюди з усього світу. І в мене навіть не вистачає слів, щоб описати свою вдячність за їхню тяжку-тяжку роботу».

Споглядаючи на цю волонтерську команду, не покидає відчуття, що вони – одне ціле. Люди з різних країн, різних світів, але об’єднані чимось спільним. В чому секрет цього волонтерського братерства, питаю я у Оуена?

«Ми приїздимо сюди, і ввечері сідаємо біля вогню з величезною групою людей. І тоді біля вогню вночі ти усвідомлюєш, що люди, які зібралися тут – це найбільш обрані люди у світі! Я міг сидіти з кимось з них у літаку десятки годин. І ми б не знайшли нічого спільного. Ми не ходили в одну школу, вони не такі старші, як я, у нас різні освіти, різні рідні мови, різні захоплення у спорті, різні хобі…

Але потім ми приїжджаємо сюди, їдемо дуже здалеку, щоб працювати і відбудовувати домівки для людей, з якими ніколи раніше не зустрічався. І не існує алгоритму або ще чогось, що могло нас об’єднати! Але коли ти приїздиш сюди, ти розумієш, що знаходиш друзів на решту життя».

PS: На момент публікації цієї статті і цього відео, новий будинок Катерини Павлівни з Лукашівки був вже повністю накритий дахом. Наступну зиму, ймовірно, жінка зимуватиме вже у своїй новій оселі.

Спілкувався Іван Матвєєв

Чернігівська Медіа Група

Читати також:

• Привиди війни - підбита техніка рашистів під Черніговом
• Міжнародний волонтерський табір відновлює будинки в Лукашівці